МНПТ "Обереги"
Сб, 19.08.2017, 00.14
Меню сайту

Категорії каталогу
Різне [9]
Наші праці [26]

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

null

null

Статистика

Наше опитуання
Українські етнічні території: Кубань, Холмщина, Підляшшя, Стародубщина і т.д. мають бути:
Всього відповідей: 233

Головна » Статті » Наші праці

ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА В 30 – 60-Х РР. ХХ СТ.
ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА В 30 – 60-Х РР. ХХ СТ.
1. Концепції локалізації індоєвропейської прабатьківщини в 30 – 40-х рр. ХХ ст.
Протягом всієї другої половини XIX ст. висувалися численні гіпотези щодо етнічного складу окремих областей найдавнішої Європи й місця в ній індоєвропейців. З розквітом археології, здавалося, з'явилися передумови для розширення наукової бази індоєвропейських досліджень. Проте до останніх десятиліть позитивні результати були мінімальні. Основним методологічним недоліком гіпотез, що висувалися, і створюваних на їхній основі концепцій, був наступний: звичайно коли вибиралася якась окрема ознака (наприклад, кераміка або антропологічний тип), що визначався як специфічно індоєвропейський, і ті культури, де ця ознака була присутня, також оголошувалися індоєвропейськими.
Зовсім очевидно, що такі теорії не могли не натрапляти на серйозні труднощі. Так, наприклад, з початку XX ст. шнурова кераміка стала вважатися невід'ємною ознакою індоєвропеїзма, і відповідно всі культури, у яких виявлялися схожості, відразу зараховувалися до індоєвропейських; при цьому залишалося незрозумілим, що робити, наприклад, з культурами Егеїди, де з раннього неоліту поширений фарбований посуд, а традиції розписної кераміки втримуються тут досить довго, коли індоєвропейська приналежність відповідних народів уже не викликає сумнівів. З іншого боку, археологи відзначали, що розписна кераміка є одним з головних ознак передньоазіатських культур, носії яких говорили мовами, генетично не родинними, у тому числі й індоєвропейці (хети, шумери й ін.).
Уже в передвоєнний період і в 40-ві роки усе більш рішуче стала висловлюватися думка про відсутність прямолінійного зв'язку між археологічною культурою, антропологічним типом і конкретним етносом. Справедливо відзначалося, що археологічні культури, починаючи принаймні з енеоліту, поліетнічні; більше того, заперечувалася наявність причинного зв'язку між мовою й фізичним типом, фізичним типом і культурою й т.п. Вказувалося, що кожна з перерахованих ознак має самостійну історію й шляхи становлення, і звичайно не збігається в різних етнічних колективах. І єдине, що можна із упевненістю стверджувати, – це те, що племенам, які говорили на індоєвропейських мовах, не були далекі, наприклад, традиції культур шнурової кераміки або кулястих амфор.
Тому починаючи з 30-х років ХХ століття розпочинається процес переосмислення теоретичної бази, використовуючи при цьому нові факти і підходячи до цієї проблематики з нової, більш наукової сторони.
Так Північна й Центральна Європа в якості і. є. прабатьківщини була запропонована Меєром на підставі і. є. топоніміки цього регіону, його екологічних характеристик (бук, бджола, мед, бобер). Археологічним еквівалентом культури праіндоєвропейців він вважав культуру шнурової кераміки і не пов'язану з нею ні хронологічно, ні генетично більш ранню культуру лінійно-стрічкової кераміки (КЛСК). Хоча багато його аргументів (ведмедя, бджоли, бука) можуть свідчити про більш велику територію і. є. прабатьківщини. Данні цієї теорії у сполученні з даними топоніміки свідчать скоріше про локалізацію п. і. є. в цьому регіоні. Однак запропонований ареал п. і. є. занадто великий. У Північній Європі локалізувати п. і. є. по перерахованим вище аргументах неможливо. До того ж встановити походження КШК на території Північної Європи проблематично, а найдавніші варіанти КЛСК тяжіють до Подунавя.
Більш цікавою теорією, по локалізації п. і. є., була запропонована територія Східної Європи Шерером у середині нашого століття. Він вказував, що в і. є. і фінно-угорських мовах є корінь, який походить від прамовної епохи. Таким чином, прабатьківщина повинна б межувати з фінно-угорськими племенами, хоча б у якійсь мірі. Тоді області, зайняті і. є. прабатьківщиною, і після розпаду і. є. спільності оставалися зайнятими індоєвропейцями: германці, кельти, італіки займали північ і північний захід і. є. ойкумени; балто-словяни – північний схід; племена, що розмовляли на грецьких діалектах – південний схід. Проти такого розселення, запропонованого ще Мейє, важко заперечувати. Незрозуміло тільки, чому епіцентр повинен перебувати в Східній, а не Центральній і Північній Європі, тоді б пересування і. є. племен були б менш значні, а їх північно-східний край однаково стикався б з фінно-угорськими племенами.
Волга – східна межа і. є. прабатьківщини на підставі даних Рігведи (Rasa), Авести (Ranha), Птоломея (Ra). Такий висновок зробив Кнауер. Це припущення підтверджується ідентифікацією наведених вище назв із мордовською назвою для Волги (Ravo) і дає підставу вважати, що в степовому Поволжжі перебували не носії і. є. прамови, а вже відділені від і. є. ядра індоіранці.
Отже, вчені розробили певну концепцію про існування і. є. прабатьківщини в Центральній, Східній та Північній Європі і опиралися на певні факти з археології та мовознавства.
Так бджоли були широко поширені в Північній Європі і немає підстав думати, що їх не було в стародавні часи, оскільки деякі рослини-медоноси, такі як верес, росли, в основному, у північних районах Європи. Є всі підстави вважати, що в північній Європі до моменту розпаду і. є. спільноти росли й липа, і шипшина, і інші медоноси. Вугор – типовий представник фауни рік, що впадають у Балтійське море. Кінь, як доказав Некель, відомий в Центральній і Північній Європі з палеоліту, а його доместикація, по-перше, не має прямого відношення до і. є. п.; по-друге, східно-європейський центр доместикації в дніпро-донецьких степах, на думку ряду дослідників, виник майже одночасно й незалежно від центральноєвропейського центра доместикації, де домашній кінь зафіксований уже із часу тисаполгарської культури, синхронної Трипіллю В1.
Також, навряд чи можна локалізувати і. є. прабатьківщину в понто-каспійських степах, за твердженням Пуассона, використовуючи вказівку, що і. є. прабатьківщина перебувала між Середземномор'ям і Алтаєм опираючись на малозрозумілі схожості і. є. слів жіночого роду.

2. Нові погляди на походження індоєвропейців в 50 - 60 - х рр. ХХ ст.
Перелом у підході до індоєвропейської проблематики намітився в 50-х – на початку 60-х років, коли розширене вивчення як археології Центральної і Східної Європи і сусідніх областей, так і співвідношень між індоєвропейською спільнотою та іншими мовними сімями, а також численні суміжні дослідження, привели до вироблення нових методологічних основ для вирішення проблеми локалізації прабатьківщини індоєвропейців. У свою чергу порівняльно-історичне вивчення індоєвропейської лексики й найдавніших письмових джерел, що нараховують більш ніж півстолітню історію вивчення, дозволило виявити найдавніші шари словникового фонду, що характеризує соціальний рівень індоєвропейців, їхню економіку, географічне середовище, побутові реалії, культуру, релігію. У міру вдосконалення процедури аналізу ступінь вірогідності реконструкцій підвищився. Цьому ж посприяли й більш тісні контакти індоєвропеїстики із суміжними дисциплінами – археологією, палеогеографією, палеозоологією й ін. Як ілюстрація необхідності такого співробітництва наведемо один добре відомий приклад. Для ведійскої '-asi-', авестійської '-ahhu-' мов – це (залізний) меч, в якому реконструйована вихідна форма '*nsis' з тим же значенням. Однак дані археології свідчать про те, що ця відновлена форма не є, а ні спільноіндоєвропейською, ні навіть індоіранською, тому що поширення заліза як матеріала для зброї датується часом не раніше IX-VIII ст. до. е., коли не тільки індоєвропейської, але й індоіранскої спільноти вже давно не існувало. Тому більш ймовірна семантична реконструкція даної основи як зброя (меч?) з міді/бронзи.
Одним з найбільш істотних аспектів індоєвропейської проблеми є питання про абсолютну хронологію процесів, що відбувалися в дописемну епоху. Розбіжності у визначенні хронологічних меж індоєвропейської єдності, як і періоду членування індоєвропейської спільноти й виділення окремих діалектних груп, досягають часом у різних побудовах одного-двох тисячоліть. Саме тому особливо важливий розроблений у порівняльно-історичній лінгвістиці метод датування мовних подій (моментів розпаду прамовних суспільств), так званий метод глоттохронології, який виходить із факту наявності в мовах базисної лексики (яка включає такі загальнолюдські поняття, як числівники, частини тіла, самі загальні явища навколишнього середовища, загальнолюдські фактори або дії), яка, звичайно не запозичаючись із інших мов, проте піддається змінам, обумовленим внутрімовними причинами. Установлено, що за 10 тис. років близько 15 % споконвічної лексики заміняється на нову; у міру поглиблення реконструкції процентне співвідношення трохи зрушується: так, за 2 тис. років змінюється близько 28% слів основного фонду, за 4 тис. – близько 48% і т.д. Незважаючи на реальні труднощі, що стоять перед глоттохронологією (наприклад, вона не враховує можливості різких змін словникової будови мови, більше того, треба постійно мати на увазі, що вона буде давати занижену хронологію в міру поглиблення реконструкції), вона може бути використана в розрахунках, які можна порівняти з досягненнями радіовуглецевого датуваннями в археології. Створюються передумови для співвіднесення реконструйованих даних з певними по місцю й часу археологічними комплексами.
Таким методом розпочала користуватися М. Гімбутас, концепція якої по локалізації і. є. прабатьківщини повністю повторює концепцію Чайлда, в яку Гімбутас додала векторну спрямованість, відкинувши як баласт тридцятирічні сумніви Чайлда в хронологічній забезпеченості своєї теорії.
Протоіндоєвропейцями Гімбутас вважала носіїв ямної культури, які просувалися на захід і південь в V-IV тис. до н.е. з областей Нижнього Дону й Нижньої Волги. Ямна культура надала, на думку М. Гімбутас, вихідний імпульс, у результаті якого спостерігалося поширення і. є. курганної культури не тільки в понто-каспійських степах, але й у Центральній і Північній Європі та на Балканах. Так звана «курганна культура», по Гімбутас, це – ямна культура, культура поховань із вохрою, культура бойових сокир, культура шнурової кераміки, культура одиночних поховань Данії. Індоєвропеїзацію Європи М. Гімбутас бачить у дезінтеграції високих цивілізацій Древньої Європи V–IV тис. до н.е. (Вінча II–III, Лендель, Кукутені, Гумельниці), які утворювали неіндоєвропейський субстрат на південному сході Західної Європи та культури лійковидних кубків – неіндоєвропейського субстрату в Північно-Європейській рівнині між Данією й Польщею. Поступова інфільтрація із середини IV тис. до н.е. у районах Західної Європи закінчилась в 2500-2000 р. до н.е. інвазією, у результаті якої відбулося остаточне руйнування залишків древньоєвропейських цивілізацій, що вціліли тільки на Криті. Зовнішніми ознаками індоєвропеїзації є, по Гімбутас, кургани й поховальний обряд у ямах, де виявляються кістяки, що лежать скорченно на спині. Цю так звану «збірну курганну культуру» Гімбутас характеризує фактично тільки по середньостогівській культурі I–II етапу, домішуючи до неї довільно взяті майкопські й новосвободенські комплекси, які не мають нічого спільного ні між собою, ні з перерахованими степовими культурами, і які дозволяють їй зробити висновок про індоєвропейців як про так званих "талановитих купців".
Одне бездоказове твердження породжує інше. Віднесення ямної культури до V–IV тис. до н. е. – більш ніж на тисячу років у порівнянні з існуючими датами – не забезпечено доказами. Посилання на можливість значної хронологічної віддаленості за рахунок виправлення по шкалі Зюсса, також не рятують положення, оскільки датування вказує, що пам'ятники пізноямного типу Подніпров'я й Північного Причорномор'я варто датувати в межах 2-ї половини III – початку II тис. до н.е. А хронологічне віддалення, що передбачається виправленням Зюсса, можливо для цього часу не більше ніж на 700 років. До того ж необхідність введення виправлення не можна вважати доведеним, а факти різкої розбіжності історичних і каліброваних дат подвоюють сумніви в точності останніх. Археологічні дані також не дозволяють прийняти хронологію ямної культури, запропоновану Гімбутас. Чайлд вибірково в обмеженому обсязі використовував деякі лінгвістичні дані: про колісний і морський транспорт, про знайомство індоєвропейців з міддю, однак не згадав про ландшафт і клімат, про флору і фауну і. є. прабатьківщини, адже саме ці дані перебувають у різкому протиріччі з її локалізацією в степах Східної Європи. Гімбутас взагалі обмежилася лише обіцянкою дотримуватися мовних фактів. Таким чином, гіпотеза походження індоєвропейців з понто-каспійських степів не зв'язана з археологічними даними; не підкріплена хронологією. Мовні ж факти про ландшафт, фауну, флору суперечать локалізації і. є. прабатьківщини в понто-каспійських степах (аргументи осики, бука, граба, вересу, бобра, лева). У цілому ці непогодженості рішуче свідчать проти локалізації індоєвропейської спільноти в степах Східної Європи. Інші райони Східної Європи ще менше підходять для цієї мети.
Також цікавою виглядає теорія локалізації і. є. на території на північ від Балкан, Альп і Піренеїв, яка була запропонована Крайом, як зона перебування древньоєвропейських мов, причому під цими мовами малися на увазі не якісь певні, що виділилися зі спільноіндоєвропейської мови-основи, а тільки хронологічно проміжний щабель еволюції мови-основи між часом спільноіндоєвропейської спільноти і 1500 р. до н. е., коли вже виділення індоєвропейських мов зафіксовано письмовими джерелами. Цей регіон був продиктований поширенням древньоєвропейської гідронімії, як пізніше, в 1975 році Шмідт назвав спільноіндоєвропейської, а Гудено вказав, що ареал індоєвропейської гідронімії збігаєтеся з територією поширення культури лійковидних кубків. Останнє підказало Гудено шляхи до ревізії концепції Гімбутас.
Щодо Центральної Європи, то на думку Бош-Гімпера, вона є тією територією, на якій у неоліті (приблизно в V тис. до н. е.) склалося ядро етнічних груп, з яких в III тис. до н. е. (час початку найдавніших індоєвропейських міграцій) виокремилися індоєвропейські народи, розвиток культури яких визначив бронзовий (II тис. до н. е.) і залізний (I тис. до н. е.) епохи Європи. Археологічним еквівалентом культури праіндоєвропейців, по Бош-Гімпера, є Дунайські культури, у які, орієнтуючись на загальну думку, включаються культура лінійно-стрічкової кераміки, культура Расен, культура Лендель-Тиса. Бош-Гімпера є прихильником європейської локалізації прабатьківщини індоєвропейців, виходячи з існування індоєвропейської культурної традиції від неоліту до епохи заліза, тоді як саме в його завдання входило визначення того ланцюжка археологічних культур, по якому можна простежити генетичну послідовність культурної традиції в діахронії, хоча б у якому-небудь регіоні Європи.
Немає єдиної думки серед археологів про неолітичне походження в V тис. до н. е. хоча б однієї культури бронзового, не говорячи вже про культури залізного віку. Зв'язок бронзового віку Подунавя або Центральної Європи з дунайським неолітом (особливо у вираженні його через культуру лінійно-стрічкової кераміки) гіпотетичний ще й з тієї причини, що в епоху неоліту в Центральній Європі простежується кілька ліній розвитку, не зв'язаних між собою генетично, більшість яких і закінчають своє існування в епоху неоліту-енеоліту, не передаючи продуктивних звязків у бронзовий вік.
Концепція Бош-Гімпера зазнала критики з боку Гімбутас, яка кількома роками раніше підтримувала ідею про праіндоєвропейську атрибуцію культури лінійно-стрічкової кераміки, а у своїй новій теорії доказує все те неіндоєвропейське, що Бош-Гімпера вважає індоєвропейським. Дезінтеграцію неолітичних культур Подунавя до III тис. до н. е., що відповідає по Бош-Гімпера, та виділенню індоєвропейських мов, Гімбутас вважає слідами вторгнення праіндоєвропейців зі Східної Європи, що в свою чергу розкололо неіндоєвропейські цивілізації Європи.
Майже така ж точка зору на доісторію Європи сформульована в праці Девото у 1962 році, яка поєднує археологічний і лінгвістичний підхід до проблеми. Девото, стоячи на тих же позиціях, що й Бош-Гімпера, про наступність культурної традиції в часі, від епохи неоліту до заліза у Центральній Європі, звертає увагу на те, що індоєвропейській пракультурі властиво різноманітний характер на відповідних тимчасових щаблях її розвитку. Він виділяє фазу примітивного землеробства, що, на його думку, в археологічному вираженні представлена культурою КЛСК, причому вже на цій фазі для пракультури властива, по Девото, тенденція до експансії. Фаза продуктивного землеробства пов'язана з культурою Іорданемюль, що також має властивість до територіального розширення. Перехід до військової організації в індоєвропейців в археологічному вираженні пов'язаний з культурою бойових сокир і шнурової кераміки. У культурі бронзового віку – Унетицькій – Девото бачить продовження індоєвропейської традиції до екстенсивного використання території. У Лужицькій культурі залізного віку Європи дослідник убачає останній етап у доісторичній еволюції індоєвропейської культури в Європі. Таким чином, Девото обґрунтовує запропоновану ним локалізацію прабатьківщини індоєвропейців ланцюжком культур, у яких нібито є наступність генетичного характеру, від неоліту до епохи заліза.
Однак Девото не доводить, і це не в його компетенції, генетичний зв'язок культури КЛСК і культури Іордансмюль, або КЛСК і КШК. Немає прямої генетичної звязаності між культурою Іордансмюль і КШК. Без цього даний ланцюжок культур – просто механічна добірка за принципом існування тенденції до збільшення життєвого простору.
Великий інтерес представляє порівняльний словник індоєвропейських слів, серед яких виділені терміни, що характеризують якість і кількість; рух, фізіологічні функції й хвороби; метеорологічні спостереження й календарну систему; релігійну систему; структуру сімї, плем'я, військову організацію й економіку; транспорт, домобудівництво, фауну й флору, скотарство й землеробство. Однак це не заважає Девото вважати праіндоєвропейскою культуру лінійно-стрічкової кераміки, у якій немає ряду істотних індоєвропейських реалій, виходячи з того, що ми знаємо про пракультуру за даними лінгвістичної реконструкції. До того ж КЛСК – це саме та культура неоліту, яка не передала продуктивних елементів, що розвинулися в бронзовому віці, не говорячи вже про похідні культури.
Із критикою теорії Бош-Гімпера й Девото виступив Кроссланд у 1967 році. Він підкреслив той факт, що культура лінійно-стрічкової кераміки, як і культура Вінча, Кукутені-Трипілля, Старчево-Кереш не відповідають вимогам, запропонованим для праіндоєвропейскої культури, тобто в них немає укріплених поселень; немає переваги скотарства над землеробством, що забезпечило б таку структуру суспільства й такі сімейні й суспільні інститути, які відомі в історичних індоєвропейців – аріїв, греків, хетів. Крім того, Кроссланд використовує ще один логічний довід: якщо індоєвропейці походять не з Анатолії, то пракультури в археологічному вираженні не можуть мати анатолійских коренів, а на думку ряду вчених, древньобалканські цивілізації мають анатолійскі корені. Інакше кажучи, Кроссланд стоїть на позиції неіндоєвропейського характеру дунайського неоліту. На його думку, пояснити появу індоєвропейських мов у Європі в цьому випадку можна при допущенні мезолітичного центрально-європейського субстрату, що був амальгамований неолітичними культурами.
Не висловлюючись зрозуміло про локалізацію прабатьківщини, Кроссланд повертається до того, що гіпотеза Гімбутас більш гнучко пояснює запозичення на рівні спільноіндоєвропейської єдності з фінно-угорскою мовою і пастушим характером культури частини індоєвропейських народів, точніше індоіранців. У той же час Кроссланд вважає, що прабатьківщину індоєвропейців необхідно розміщувати на захід, від територій запропонованих Гімбутас, але конкретніше не називає цього регіону.
Отже, починаючи з 30-х років ХХ століття створюються нові концепції та теорії щодо локалізації індоєвропейської прабатьківщини. Вони засновані на двох методах датування, в археології – це радіовуглецевий метод датування, а в мовознавстві – глоттохронологія, які у великій мірі оприділили розвиток індоєвропеїстики уже в середині ХХ ст., коли вчені висували свої теорії опираючись на ці вище згадані методи.
Саме в цей період яскраво проявляє себе так званий «наріжний камінь» серед дослідників. Тому, що одні відстоюють свою теорію виходячи із фактажу лінгвістичних даних, а інші – з археологічних. Тобто це період неоднозначності вчених щодо походження індоєвропейців з тої чи іншої території. Так якщо більшість лінгвістів вказують локалізацію і. є. прабатьківщини в Азії, то археологи – Європу.
Ця колосальна полеміка розгорнулася в кінці 50-х – на початку 60-х років ХХ століяття, коли лінгівісти за допомогою методу глоттохронології вказували хронологію існування індоєвропейців, то в той же час археологи заперечували це, посилаючись на недосконалість данного методу і стверджували, що віддалення індоєвропеїзації не можлива, так як утратиться зв'язок археологічно приналежних культур з прабатьківщиною індоєвропейців.

Категорія: Наші праці | Добавив: papir (26.04.2009) | Автор: Мисик Володимир
Переглядів: 1990 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 4.0/1 |

Всього коментарів: 1
1  
На жаль у даній статті повністю не висвітленний увесь матеріал дослідження окремих археологів і лінгвістів, матеріал поданий в ознайомчому вигляді для розуміння археологічних та мовознавчих процесів які вплинули на формування теоретичних концепцій, детальну ж думку окремого дослідника можу подати у крментарях за зверненнями читачів...Чекаю запитань по даній і попередній статтях

Добавляти коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz