МНПТ "Обереги"
Сб, 19.08.2017, 00.13
Меню сайту

Категорії каталогу
Різне [9]
Наші праці [26]

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

null

null

Статистика

Наше опитуання
Українські етнічні території: Кубань, Холмщина, Підляшшя, Стародубщина і т.д. мають бути:
Всього відповідей: 233

Головна » Статті » Наші праці

ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНДОЄВРОПЕЇСТИКИ В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ
1. Виникнення індоєвропеїстики
Вся історія походження індоєвропеїстики розпочинається ще із початку XVII ст., коли Генріх Ротт (1620—1668) і Йоганн Ернст Ганслеген (1681) були одними з перших європейців, які розпочали вивчати санскрит. Вони тоді, можливо й не здогадувалися, яку роль ця мова зіграє в розвитку європейської лінгвістики, а саме: створення Уїльямом Джонсом теорії про індоєвропейську сім'ю мов. Виступаючи на так званій третій ювілейній промові 2 лютого 1786 року, він сказав: «санскрит, яким би не було його походження, має дивну будову: будучи бездоганнішим грецького й багатшим латині, він вишуканіший ніж ці дві мови. При цьому він володіє такою помітною схожістю з цими мовами в корені дієслів і граматичних форм, що він ніяк не міг виникнути випадково. Схожість ця настільки помітна, що жоден філолог, який вивчає всі три мови, не засумнівається в їхньому походженні від загального предка, можливо вже і не існуючого». Цікаво й те, що згідно Джонсу, індійські, як і європейські народи, належали до нащадків Яфета: так вони відразу одержували власне місце у всесвітній історії. Окрім латині й грецького, Джонс знайшов схожість санскриту з готською мовою, а також з кельтськими мовами, про що писав у книзі «Санскритська мова» виданій в 1786 році.
Проте Джонс не був компаративістом у строгому розумінні цього слова, оскільки, наводячи свої спостереження, він не підкріплював їх відповідними даними, і взагалі не проводив систематичні порівняння, які є необхідним компонентом порівняльно-історичного методу.
Джонс взагалі не вважав себе філологом, обмежуючись в основному чисто практичним вивченням мов. У той же час він розумів необхідність строгого підходу до етимології, і відкидав догадки дилетантів, так популярні в той час серед ентузіастів-любителів.
На тій же Третій ювілейній промові він критикує гіпотези Джейкоба Браянта. Джонс пише: «без сумніву, етимологія приносить певну користь історичним дослідженням; але як спосіб доказу вона так ненадійна, що, прояснюючи один факт, затемнює тисячу інших, і частіше граничить з безглуздям, а ніж приводить до точного висновку. Схожість звуків і букв рідко несуть самі по собі велику переконливу силу; проте часто, не одержуючи ніякої допомоги від цих переваг, вона може бути безперечно доведена зовнішніми даними. Posteriori нам відомо, що і fitz, і hijo…походять від filius; що uncle походить від avus, а stranger — від extra…; все це етимології, хоча їх і не можна довести арriori, але вони могли б послужити підтвердженням — якби воно було необхідне — того, що колись існував зв'язок між різними частинами великої імперії. Але якщо ми переводимо англійське слово hanger (невеликий меч) з персидської, тому що деякі неуки так записують слово khanjar, хоча воно і означає зовсім іншу зброю…ми аніскільки не просуваємося в справі доказу спорідненості народів і лише послаблюємо ті аргументи, які інакше отримали б міцне підтвердження».
Це твердження звучить як не дивно, але сучасно: дійсно, сама по собі мовна спорідненість дуже мало говорить про історію спільного та відмінного розвитку народів, які говорять на двох мовах.
Таким чином, у XVIII ст. поступово зароджується порівняльне мовознавство, а разом із ним індоєвропеїстика, над якою на перших етапах більше займалися лінгвісти. Одним з яскравих тодішніх представників був німецький мислитель, лінгвіст Йоганн Кристоф Аделунг. У праці «Мітрідат, або Загальне мовознавство», перший том якої вийшов у 1806 році, представлені мови, і мовні системи світу на прикладі перекладу «Отче наш» на майже 500 мов, діалектах і говорах (із більш менш докладними відомостями про них). Метою цієї праці було полегшення порівняння різних мов і встановлення їхньої спорідненості. Аделунг вважав, що, таким чином, можна виявити найдавніші корені слів.
Також, важливий вклад у розвиток спорідненості індоєвропейських мов вніс, також, засновник скандинавської школи в Російській імперії Баєр Готліб Зігфрид, який активно займався вивченням санскриту, готської, староруської та інших мов, в яких виявив спорідненість їх між собою у древності. Хоча і був засновником норманської теорії, принципи якої пізніше були майже повністю відхилені, але вніс великий вклад у розвиток індоєвропеїстики на перших етапах її формування.
Але лише Фрідріх фон Шлегель в 1806 році першим виразно сформулював думку про єдину (індійську) прабатьківщину індоєвропейських мов. З тих пір велика «проблема індоєвропейської прабатьківщини» не перестає хвилювати розум вчених багатьох країн і різних професій.
Отже, біля витоків лінгвістичного компаративізму та утворення індоєвропеїстики стояв Фрідріх фон Шлегель (1772–1829). Своєю гучною книгою «Про мову і мудрість індійців» (1808) він спонукав до активних вивчень спорідненості мов на найдавніших стадіях їх розвитку. Ним був введений у вжиток термін порівняльна граматика. Спочатку Фр. Шлегель захоплювався старогрецькою літературою і філософією, а також старогрецькою мовою на архаїчній стадії її розвитку, різними її діалектами і питанням становлення іонічного літературного діалекта. Він брав активну участь в діяльності Єнскої школи романтиків, де сформувалося його тяжіння до історичного розгляду культури і мови. В юнацькі роки він визнавав природне походження мови в процесі її становлення особливо в поетичній діяльності і в ранніх містичних формах релігії, а в зрілі роки став шукати витоки мови у прояві божественної мудрості.
У зв'язку з поворотом до релігійного містицизму, у пошуках ідеалу краси і значенні релігії Фр. Шлегель звернувся до культури Індії і до староіндійської мови. Він зайнявся серйозним вивченням санскриту зводячи до староіндійської мови (в порядку все меншої спорідненості) латинську і грецьку, німецьку і персидську, вірменську і слов'янську, кельтську та інші.
Підкреслювалася значна їх схожість не тільки в лексиці, але і в граматичній будові. Прабатьківщину індоєвропейських народів він шукав в Індії. Ним підкреслювалася роль розвитку мов у вивченні стародавньої історії. Для Фр. Шлегеля найнадійнішими для історії народів є дані по історії мов.
З ім'ям Фр. Шлегеля пов'язаний розвиток типологічної класифікації мов. Він ввів поняття флективних мов (по матеріалах санскриту, грецької і латинської мов), протиставляючи їм відмінні по своїй граматичній будові і займаючим нижчий ступінь в типологічній ієрархії мов, такі як китайська. Ним висловлювалася думка про зародкові відмінності флективних і нефлективних (аффіксальних) мов. Один одному були протиставлені два класи формоутворювальних морфем – флексій і афіксів.
Нефлективні мови оцінювалися за мірами їх близькості до флективних. Флективні мови були оголошені естетично досконалими.
Фр. Шлегель вірив в розвиток народів, які розмовляли на нефлективних мовах, починаючи від виникнення мови і до її розвитку у емоційні і звукопослідовні вигуки.
Фр. Шлегель робив структурні граматичні порівняння між санскритом і європейськими мовами для виявлення доказів більшої досконалості і органічності санскриту. А серед сучасних германських мов виявлялися сліди більш стародавніх. Так дослідження романських мов дозволяли констатувати так зване «сточування» форм в результаті втрати цими мовами своєї початкової чистоти і їхньої змішенності з іншими мовами. Вчений висунув припущення про тенденцію переходу від синтетизму до аналітизму.
Він сформулював поняття так званого «історичного родовідного дерева», яке відображає справжню історію виникнення тієї або іншої мови. Класифікація споріднених мов повинна, на його думку, будуватися за ознаками більшої або меншої їхньої спорідненості між собою у часі. А для цього, вчений вважав, необхідно майже усі мови народів на території від Англії до Індії виводити від спільної прамовної сімї.
2. Становлення та розвиток індоєвропеїстики в ХІХ ст.
Щодо подальшої історії розвитку індоєвропеїстики, то основи систематичного порівняльно-історичного вивчення мов заклав і безпосередньо визначив перетворення мови із знаряддя пізнання в справжній предмет наукового пізнання Франц Бопп (1791–1867). Він видав в 1816 році першу спеціальну роботу по порівняльній граматиці індоєвропейських мов, яка послужила програмою подальшої його наукової діяльності – «Про систему відмінювання санскриту порівняно з відмінюваннями грецької, латинської персидської і німецької мов». Ним було складена перша в Німеччині граматика санскриту (1822–1827). Пізніше з'явилася публікація найважливішої праці його життя – «Порівняльна граматика санскриту, зендскої, грецької, латинської, литовської, старословянскої, готської і німецької мов» (1833–1852; друге видання з 1857). В ній охоплюється, від тому до тому, все більше індоєвропейських мов.
В цій праці формується теорія аглютинації, відповідно до якої історія мови є історія поступової інтеграції в рамках слова раніше самостійних лексичних елементів. В слові чітко виділяються мінімально значимі частини (названі морфемами у І. А. Бодуена де Куртене). Активно розробляється теорія кореня. Корінь ділиться на дієсліво і протознаменики.
В протилежність Фр. Шлегелю він відмовляється визнавати створення староіндійської мови як результату одноразового акту і відходить від романтичної містики своїх попередників, заміняючи її строгим – в дусі природничих наук – методом розчленовування мовного організму. Санскрит щодо індоєвропейських мов стає материнським, хоча пізніше було доказано що існували набагато старші мови. Опираючись на раціоналістичну граматику, він постулював наявність в структурі особливих форм дієслова всіх компонентів логічної думки – суб'єкта, зв'язку (санскритський корінь 'as-') і предиката. Вчений розробив першу в історії компаративістики схему морфологічних відповідностей в індоєвропейських мовах.
Першу порівняльну історичну граматику однієї з груп (а саме німецької) усередині індоєвропейських мов проводив Якоб Грімм (1785–1863). Разом з братом Вільгельмом Гріммом (1786-1859) він активно збирав і видавав німецькі фольклорні матеріали, а також публікував твори і пісні Старшої Едди. Поступово брати відходять від Гейдельберського кружка романтиків, в руслі якого складався їхній інтерес до старовини і її розуміння як часу святості і чистоти.
Отже, перші десятиріччя ХІХ ст. ознаменувалися істотними результатами. Був знайдений найбільш надійний елемент для порівняння – граматичний показник (раніше всього флексія), вироблений метод і основні форми порівняльння історичних досліджень, сформульовано поняття мовного закону, створені основи наукової етимології (Август Фрідріх Потт, 1833–1836). Було визначено ядро індоєвропейської мовної сім'ї – з урахуванням кельтської, слов'янської, вірменської, албанської, прусської мов. Були зроблені перші дослідження по встановленню ступеню генетичної зближеності між індоєвропейськими мовами – індійськими і іранськими, італійськими і кельтськими, балтійськими і слов'янськими. Розпочалися дослідження двостороніх зв'язків між групами мов, а саме зв'язки між слов'янськими і балтійськими, слов'янськими і німецькими, кельтськими і німецькими, кельтськими і італійськими мовами. Були виділені великі діалективні області. Розпочалося створення перших порівняльних історичних граматик окремих груп індоєвропейських мов.
Уже через пів століття Август Шлейхер, звернув особливу увагу на реконструкцію звуків індогерманської (індоєвропейської) мови, спробував відтворити і. є. мову у всьому різноманітті. Результатом стала запропонована ним схема розвитку (генеалогічне дерево) і. є. мов з прамови. Самою древнюю мовою А. Шлейхер вважав санскрит, вважаючи, що тільки в ньому зберігся звук 'V' з прамовної епохи, з якого згодом, на його думку, виділилися звуки: 'е, о, а'. На цій підставі прабатьківщину індоєвропейців Шлейхер розміщував в Індії.
Подальші за Шлейхером покоління лінгвістів (остання чверть XIX ст.) младограматики, стверджуючи незмінність звукових законів, науково довели, що в праіндоєвропейців існували звуки: 'е, о, а', а наявність в санскриті одного звуку 'а' – це результат специфіки для індоіранских мов і їх самостійного розвитку. Лінгвістичні докази локалізації прабатьківщини в Індії відпали, а істориками незабаром було доведено, що до індоєвропейців Індію заселяли дравідські племена і, отже, Індія не могла бути індоєвропейською прабатьківщиною. Древня архаїчна литовська мова в порівнянні із санскритом, зафіксованим письмово в І тис. до н.е., висувала Європу більш реальним регіоном для локалізації прабатьківщини індоєвропейців, а ніж Азію. Проте суперечка, на якому континенті розміщувати прабатьківщину, не була завершена, хоча принесла багато доказів на користь локалізації в Європі.
Основним аргументом прихильників азіатської прабатьківщини залишалося неспростоване положення про контакти праіндоєвропейців з семітськими і кавказькими народами, це твердження засноване на виявлених лінгвістами взаємних запозиченнях слів серед мов вище згаданих народів. Такі запозичення, на їх думку, могли відбутися лише в Азії, де мешкали носії стародавніх кавказьких і стародавніх семітських мов.
Сильною стороною гіпотез про європейське походження індоєвропейців були прамовні назви дерев, рослин і тварин, характерних для Європи або для помірних євразійських широт. Азіатська прабатьківщина індоєвропейців локалізувалася дослідниками в 7 регіонах азіатського континенту.
Індія, висувалася як прабатьківщина Шлегелем і Шлейхером на підставі більш старовинного, а ніж усі остальні мови, санскриту, за даними лінгвістики. Младограмматики довели помилковість цього твердження. Після того, як було доведено, що до приходу аріїв в Індію населяли дравідські племена, ця гіпотеза виявилася помилковою.
Схили Гімалаїв вважали прабатьківщиною індоєвропейців на підставі архаїчності ведичної мови, на відсутність в Рігведі вказівок на значну віддаленість прабатьківщини і на підставі зіставлень флори і фауни прабатьківщини і географії рослин і тварин даної зони. Проте після вивчення більш молодшої (на 3000 років) литовської мови, стало зрозуміло, що архаїчна ведична мова не є винятковою, а з відкриттям більш стародавньої і архаїчної хеттської мови це положення відпало і зовсім. Ряд представників флори (осика, тиса, бук) і фауни (бобер, тетерук) відсутні в Гімалаях і в сусідніх районах, також доказували помилковість цієї гіпотизи. Таким чином, запропонована локалізація також була помилковою.
Согдіана і басейни Яксарта і Оксуса (Центральна Азія) вказувалися в ряді робіт при локалізації індоєвропейської прабатьківщини на підставі сумнівних даних історичної географії, уявного сусідства з прабатьківщиною семітів, на основі данних про обміління моря, яке нібито знаходилося в безпосередній близькості з і. є. прабатьківщиною, а також можливості знайомства індоєвропейців з конем у вказаних районах. Цей сумнівний набір окремих ознак не витримав критики ще у свій час, а локалізація прабатьківщини в цьому регіоні виключається на підставі відсутності тут основних представників її флори (осика, береза, тис, бук, верес) і фауни (бобер, тетерук). Одомашнення коня відбулося в Європі в IV тис. до н.е. З азіатських територій лише Елам може претендувати на приручення коня. Дані Авести відносяться лише до прабатьківщини аріїв, але не до загальної індоєвропейської. Проте і так званий «аргумент бобра», шанованого на арійській прабатьківщині, не дозволяє помістити її в даній області.
Азіатські степи виключалися із зони пошуку прабатьківщини, оскільки вони були зайняті монголоїдами і тюркомовним населенням. В даний час ця думка знаходиться в різкій суперечності з даними антропології, які встановлюють перебування в степу європеоїдів (афанасіївска і андронівська культури).
Месопотамія, запропонована Момзеном як прабатьківщина індоєвропейців, це лише дань панвавілонізму, і в даний час не може розглядатися всерйоз за відсутністю відповідної флори (береза, осика, тис, граб, бук, верес) і фауни (бобер, тетерук).
Ближній і Середній Схід був запропонований Паулі на підставі того, що лев – одвічне індоєвропейське слово. Проте немає причин виключати із зони пошуку прабатьківщини по цій ознаці балкано-дунайський регіон, де водився лев ще до історичного часу.
Суміжні з хеттами території включив в зону пошуку і. є. прабатьківщини Сейс на підставі спільних слів в хетській і і. є. мовах. В даний час вже доведено, що хетська мова є і. є. мовою, тому висновки Сейса можна роздивлятися як курйоз.
Області, сусідні з Грузією, Вірменією (Вірменське нагір'я) вперше включив в зону пошуку індоєвропейської прабатьківщини в 1822 році Лінк, і вказував на те, що прабатьківщина індоєвропейців повинна знаходитися на гірській території, в зоні одомашнення рослин і тварин. «Батьком санскриту» Лінк вважав зендську мову, а санскрит родоначальником всіх і. є. мов.
Європейська прабатьківщина для індоєвропейців вперше була запропонована Летемом в 1862 році, який висловив просту, але яку важко відкинути, думку, що легше припустити відгалуження санскриту від основної групи і. є. мов, розміщених в даний час в Європі, а ніж уявити що всі мови походять від санскриту. Архаїчний санскрит він протиставляв архаїчній литовській мови, яка зафіксована в письмі на 3000 років пізніше санскриту. Після відкриття закону палаталізації було доведено помилковість думок Шлейхера про стародавність індоіранського 'а' і розвитку з нього голосних: 'е, а, о' – в і. є. мовах, оскільки всі голосні існували уже в прамові.
З тих пір прабатьківщину індоєвропейців розпочали локалізувати на різних європейських регіонах. Територія від Західної Франції до Уралу між 60° і 45° широтами була висунута в якості і. є. прабатьківщини Куном. Він заперечував існування єдиної прамови до моменту розпаду, вказуючи на те, що індоєвропейців повинно було бути близько 1 млн. людей і вони мали контакти з фіномовним населенням. Локалізація прабатьківщини в таких широких межах навряд чи кого могла задовольнити, а чисельність в 1 млн. людей узята довільно.
Територія від Рейну до Дону, запропонована знову Куном, хоча і була менше вищеназваних зон пошуку, проте також не могла бути прийнята як прабатьківщина індоєвропейців через величезні розміри. Заслуговує уваги метод Куна – послідовного виключення із зони пошуку областей з неіндоєвропейським субстратом (Індія, Греція, Італія, Франція, Британські острови). Якби Кун також послідовно виключав і території, на яких немає характерних для і. є. прабатьківщини представників флори і фауни, то зона пошуку значно б звузилася.
Локалізація і. є. прабатьківщини на території Східної Європи між 45 і 69 градусами широти була запропонована Шпігелем, який вперше вказав на неодмінність гірського ландшафту на території проживання індоєвропейців. Гори були невисокими і мали площі, необхідні для посіву іржі і пшениці, назви яких зафіксовані в і. є. прамові. Так званий «Аргумент гірського ландшафту» якраз і дозволяє виключити основні території Східної Європи окрім Прикарпаття, Прикавказя, Приураля; використання Шпігелем вже відомого так званого «аргументу буку» дозволило б виключити із зони пошуку і Приураля. Невикористані можливості значно знецінили роботу і не дозволили прийняти запропоновану Шпігелем локалізацію .
3. Еволюція індоєвропейської проблематики в першій третині ХХ ст.
В ХХ столітті відбувається новий підхід до розуміння індоєвропейської проблематики. Так в процесі еволюції теорій по локалізації прамовної сімї виділяється націоналістичний характер та використання фактів, які мали неоднозначне твердження.
Культура поховань із вохрою - археологічний еквівалент для понтійскої прабатьківщини індоєвропейців – до такого висновку вперше прийшов Чайлд, який започаткував у 1926 році сміливу спробу переглянути походження всіх європейських культур і рішуче виступив проти центральноєвропейської локалізації і. є. прабатьківщини на користь південно-західної частини південноруських степів. Теза Чайлда про локалізацію і. є. прабатьківщини в південноруських степах одержала обґрунтування в роботі Сулимирського, який на підставі стратиграфії ясковицьких і південнопольских курганів виділив дві хронологічні групи, об'єднані обрядовою спадщиною, які містять кераміку КШК (культури шнурової кераміки) і ямної культури (старша група в ясковицьких курганах). На цій підставі Сулимирський зробив висновок про генетичну спадщину обох груп і про походження із древньоямної кераміки кубків КШК. Наслідком цього було переконання, що міграції КШК відбувалися із Причорномор'я в степові райони Центральної Європи. Пізніше Чайлд підтримав думку про те, що деякі типи посудин ямної культури – гарний прототип, з якого могли сформуватися саксотюрингські, ютландські та інші типи шнурових кубків. На підставі цього Чайлд зробив попередній висновок, що різні варіанти КШК, які, можливо, були попередниками кельтів, тевтонів (германців) і слов'ян, є відгалуженням народу – носія культури вохрових поховань, вказуючи при цьому, що народ понтійских степів був тільки східним крилом континуума мобільних пастуших суспільств, між якими була плідна взаємодія. Як писав Чайлд: «можливо, наприклад, що правителі, поховані в Аладжі, і шахтових гробницях, з'явилися від нашого степового народу й відповідальні за поширення там і. є. мов – хетської й грецької».
Перших індоєвропейців у Греції Чайлд зв'язував з мігрантами, що принесли в ці райони й Західну Анатолію (Троя IV-V) мінойську кераміку, і організували в Македонії колонію Халкідіку. Ранньомакедонська кераміка розглядалася Чайлдом, з одного боку, як генетично пов'язана з ранньобронзовим віком Західної Анатолії, а з іншого боку – з баденською культурою. Це давало Чайлду привід вважати баденську культуру індоєвропейською. В той же час, вважаючи баденську культуру щаблем поширення і. є. мов у певній частині Європи, він допускав можливість, що своїм походженням ця культура пов'язана із Західною Анатолією. Таким чином, вчений уявляв і. є. спільність, до періоду розпаду, нестійким конгломератом родинних пастуших племен, допускаючи, що більша частина цього конгломерату пов'язана походженням з носіями древньоямної культури, обмовляючи при цьому, що напрямок цих культурних впливів не зрозумілий, а це в свою чергу викликано нерозробленістю хронологічної шкали Північного Причорномор'я.
Північно-Західна Європа – від Західної Балтики до Одеру й до передгір'їв Карпат (Мух, 1902) і Німеччина (Коссина, 1902) запропонована на підставі даних археології, бере свої початки ще від гіпотези І. Гейгера, який в 1871 році на підставі даних про рослини (аргументи бука, берези, ясена, дуба), аргументів вугра, трьох пір року, запропонував Німеччину як прабатьківщину індоєвропейців. Хоча прабатьківщина в цьому варіанті стає більш реальною по розмірах території й деяких індоєвропейських реалій, неважко прослідити націоналістичну упередженість: адже всі без винятку аргументи мають значно ширший ареал розповсюдження на сході й півдні Європи. Коссина, будучи філологом по фаху, використовував дані Гейгера про флору і фауну, а також, хоча й в обмеженому обсязі, лінгвістичні дані. Однак основні аргументи його були археологічними.
Він бачив підтвердження міграції індоєвропейських племен у схожості ряду культур Німеччини й на більш східних і південних територіях. Схожість встановлювалася й з комплексу ознак, і у випадку їхньої відсутності, тобто по одиничних ознаках. Окремі його роботи точні й аргументовані, а деякі думки набагато випередили свій час. Наприклад, гіпотеза про походження кельтів та італіків від групи Рассен дотепер визнається багатьма вченими. Однак упереджено окреслена територія і. є. прабатьківщини, що збігалася з політичними кордонами Німеччини того часу, не потребувала докладної хронологічної аргументації, з погляду Коссини, оскільки всі археологічні культури (культурні групи) Німеччини, відповідно до його поглядів, були свідомо древніші більш східних і південних їхніх проявів.
Коссина реконструював 14 походів індогерманців у період від неоліту до епохи заліза. Майже всі відомі на території Німеччини культурні групи знаходили аналогії, по Коссині, на півдні або на сході від неї, підтверджуючи тим самим загальну модель міграцій з півночі – «з північної прабатьківщини». Найбільш південні групи культур лінійно-стрічкової кераміки він пов'язував із сатемною групою і. є. мов хоча на той час було вже чітко доведено, що сатемна група – найбільш пізніше відділилася від і. є. масиву, а культура лінійно-стрічкової кераміки була завжди самою древньою із всіх культурних груп на території передбачуваної прабатьківщини.
Націоналістична спрямованість Коссини дискредитувала на довгі роки не тільки його роботи, але й всю плідну роботу в археології – вирішення культурно-етнічних проблем через міграції, викликала хвилю мало аргументованої автохтоності.
Отож, індоєвропеїстика зародилася ще у XVIII ст. з порівняльного мовознавства. Відповідно першими дослідниками були лінгвісти, які побачили схожості європейських та азійських народів. Вони першими висунули теорії по локалізації індоєвропейської прабатьківщини, але наведені ними факти уже були відкинуті наступними поколінями лінгвістів та археологів. Саме в XIX ст. археологія вступає в суперечку з порівняльним мовознавством у індоєвропейській проблематиці, що, відповідно, призводить до створення різноаргументованих концепцій як лінгвістами так і археологами.
Кінцевою стадією цієї суперечки виступає націоналістична спрямованість теорій про походження індоєвропейців. Самою грунтовною серед них виявилася концепція Коссини, який локалізував індоєвропейців на території Німеччини. Ця теорія нажаль відіграла і негативну роль у становленні як і пангерманізму так і в обгрунтуванні нордичної раси нацистської Німеччини.
Категорія: Наші праці | Добавив: papir (20.07.2008) | Автор: Мисик Володимир
Переглядів: 3387 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/3 |

Всього коментарів: 1
1  
В мене питання до автора, а яку теорію особисто ти підтримуєш?

Добавляти коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz