МНПТ "Обереги"
Сб, 19.08.2017, 00.13
Меню сайту

Категорії каталогу
Різне [9]
Наші праці [26]

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

null

null

Статистика

Наше опитуання
Українські етнічні території: Кубань, Холмщина, Підляшшя, Стародубщина і т.д. мають бути:
Всього відповідей: 233

Головна » Статті » Наші праці

“Зовнішьополітична діяльність Великобританії (1945 – 1949 роки)”
“Зовнішьополітична діяльність Великобританії (1945 – 1949 роки)”
Зміст
1.Вступ…………………………………………………………………..3 - 5
2. Історіографія проблеми……………………………………….……..6 - 7
3. Фултонська промова У. Черчилля та її вплив на політичну ситуацію у світі:
3.1 Передумови проголошення промови………………….…………8 - 9
3.2 Промова та її особливості…………………………………...…..10 - 12
3.3 Наслідки промови У. Черчилля…………………………………12 - 14
4. Зовнішня політика Великої Британії у Європі (1946 – 1947 роки.)Дюнкеркський договір.
4.1 Становище Великобританії на початок 1946 року……………….....15
4.2. Дюнкерська угода………………………………………………….....16
4.3Політика щодо Туреччини та Греції…………………………….……17
5. «Атлантична політика» Великобританії (1946 – 1947 роках). План Маршала.
5.1 передумови прийняття плану Маршала……………………..………18
5.2 процес прийняття плану Маршала Великобританією…………19 - 20
6. Брюссельський пакт та його значення.
6.1.Переумови укладання пакту………………………………………….21
6.2.Основні умови договору та наслідки його підписання……..…22 - 23
7. Зовнішня політика Великобританії у 1948 – 49 роках .
7.1 Європейський конгрес……………………..…………………………24
7.2 створення НАТО……………………………………...……………….25
8. Висновки…………………………………………...………………26 - 27
9. Список використаних джерел………………….…………………28 - 29
 
Вступ.
Актуальність теми. Безумовно одним з найвідоміших явищ у світовій історії післявоєнного часу є відносини періоду «Холодної війни» між Західними державами та СРСР. Проте в цей післявоєнний період відбувається процес, якому дослідники нажаль приділяють значно менше уваги. Зокрема на цей період припадають перші спроби створення об’єднань європейських держав, намагання створити колективні органи співпраці у економічній, соціальній та військових сферах. Основними ініціаторами цих угод була Великобританія та Франція, проте саме роль Британії виявилася вирішальною.[1:147]
Це століття стає переломним не тільки для цих Європейських держав, а й для всього світу, адже саме в цей період починається формування підвалини для створення організації Європейського Союзу, а також створення Організації Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organisation)(далі - НАТО). А дипломатичні угоди підписані у той час , ще й досі впливають на світову політику та вирішення міжнародних проблем.
Проблема передісторії ЄС, та НАТО є особливо актуальною у молодій Українській Державі, яка заявила про свою євроатлантичну орієнтацію і про наміри вступу до обох цих організацій. Оскільки тільки аналізуючи і вивчаючи подій цього періоду ми можемо об’єктивно та комплексно розглядати подальші події в історії та сучасне політичне становище Європі та світі у цілому.[4:31]
Хронологічні рамки дослідження визначаються тематичною спрямованістю цієї курсової роботи, і охоплюють період від другої половини 1945 до першої половини 1949 року. Саме такі хронологічні рамки для проблеми пов’язані з тим що саме в цей період відбувається відновлення післявоєнного світу. І саме у цей період висуваються основні концепції його відновлення, а також відбувається поляризація світу, що завершилася підписанням Вашингтонського договору.
Мета та завдання праці. Метою даної курсової роботи є прослідкувати роль Великобританії в облаштуванні повоєнної Європи та світу. Зокрема дослідити аспект участі Британії, у підписанні між внутрішньоєропейських та атлантичного договорів того часу, визначити її роль у цих подіях, та її позицію щодо них.
Метою продиктовано основні завдання які потрібно вирішити у процесі дослідження даної проблеми:
• встановити основні причини підписання досліджуваних угод;
• виділити основні договори про співпрацю які підписала Великобританія;
• встановити цілі які намагалася досягти британська дипломатія у цей час на євроатлантичному просторі;
• показати роль Великої Британії у відбудові післявоєнної Європи.
Об’єктом дослідження є британська дипломатія на євроатлантичному просторі. Та договори які підписала Великобританія 1945 – 1949 роках.
Предметом дослідження є аспект участі британської дипломатії у підписанні угод, та цілі британської зовнішньої політики цього часу.
Методологічною основою даної роботи є історико – хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляди досліджуваного матеріалу. Також ту застосовані принципи історизму та об’єктивізму.
Теоретичне значення праці полягає у комплексному розгляді проблеми створення європейського та євроатлантичного об’єднання у післявоєнний час. У розгляді ролі Великої Британії у цих процесах, а також у аналізі договорів підписаних у цей період. Також у процесі дослідження можемо спостерігати лавірування британської дипломатії між різними планами співпраці у Європі , та поєднання їх у її зовнішньополітичному курсі цього періоду.
Практична цінність полягає у тому, що детальніший розгляд та вивчення цієї проблеми допоможе краще зрозуміти суть процесів які відбувалися у світі у той час, і наслідки яких ми бачимо у теперішній момент, а також чітко встановити місце і роль Великобританії у післявоєнній Європі та світі, та основні цілі її зовнішньої політики. Що є надзвичайно важливим для розуміння подальшого ходу подій.
 
Історіографія проблеми.
Специфіка історіографії даної проблеми полягає у тому, що незважаючи на величезну кількість джерел для її дослідження не існує жодного, яке було б присвячене конкретно ці проблемі. В абсолютній більшості літератури ми можемо розглянути події тільки з однієї сторони конфлікту, тобто зі сторони держави історії якої присвячений це джерело.
Усі джерела можна розділити на три великі групи:
Радянські джерела :
• История дипломатии, в 3 томах, 
• Дипломатический словарь: В 3-х т. Т. 1. А-И / Ред. А.А. Громыко, А.Г. Ковалев, П.П. Севостьянов., 
Для них характерні різко негативне ставлення до політикм Великобританії досліджуваного періоду, намагання показати її як розпалювача «холодної війни», цю традицію продовжує сучасна російська історична наука(Егорова Н. Холодная война 1945-1963 ггН.В. Злобин НЕИЗВЕСТНЫЕ АМЕРИКАНСКИЕ АРХИВНЫЕ МАТЕРИАЛЫ О ВЫСТУПЛЕНИИ У. ЧЕРЧИЛЛЯ 5.III.1946 )
Праці українського видавництва:
• Політична історія ХХ століття. 
• Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки)/ Манжола В.А., Білоусов М.М., Бруз В.С. 
• Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Ж.-Б. Дюрозель. 
Для цих праць характерний нейтральний підхід до зовнішньої політики Британії того часу, з намагання урахувати усі фактори.
  Документальні джерела:
• http://www.ena.lu/treaty_alliance_mutual_assistance_united_kingdom_france_dunkirk_march_1947-020300070.html
• (Treaty of Alliance and Mutual Assistance between His Majesty in respect of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland and the President of the French Republic. Signed at Dunkirk, on 4 March 1947)
• http://www.historicaldocuments.com/MarshallPlan.htm (The Marshall Plan (1948).)
• http://www.ena.lu/brussels_treaty_17_march_1948-020302282.html (Treaty of Economic, Social and Cultural Collaboration and Collective Self-Defence (Brussels, 17 March 1948)) 
Не зважаючи на те що ці джерела розміщенні у мережі INTERNET вони є найціннішими для написання даної роботи, адже дозволяють оцінювати зовнішню політику Великої Британії досліджуваного періоду без викривлень здійснених авторами у зв’язку з ідеологічними чи іншими причинами.
Крім поданих джерел історія британської дипломатії цього часу не погано висвітлена у всесвітній мережі ІNTERNET. Переважна більшість сайтів присвячена історії світової дипломатії в цілому або історії досліджуваних держав даного періоду, нажаль українських ресурсів присвячених цій проблемі у мережі не має.

 
Розділ І. Фултонська промова У. Черчилля та її вплив на політичну ситуацію у світі.
Міжнародний стан після Другої світової війни був заплутаний і невизначений. Формально антигітлерівська коаліція зберігала своє існування. На практиці ж виявилися суперечності, що усе більш поглиблювалися, між СРСР і його західними партнерами. Сталін претендував на першу роль, постійно підкреслюючи, що, як головний переможець нацизму і головний потерпілий від нього, СРСР має більших прав у вирішенні питань післявоєнного устрою, особливо в Європі і Азії. Йшло активне насадження комуністичного впливу в підконтрольних СРСР країнах, а також зростання впливу комуністів в Західній Європі. У Польщі і Греції йшла громадянська війна між підтримуваними СРСР комуністами і антикомуністичними силами. Урешті, Сталін пред'являв територіальні претензії до сусідніх країн: вимагав в Туреччини Карську область і воєнні бази в протоках і створив сепаратистську прорадянську державу в окупованому ним Іранському Азербайджані (у березні 1946 р., коли Черчілль виголосив свою промову, азербайджанська криза досягла найвищого напруження, і президент Трумен навіть погрожував застосувати проти СРСР ядерну зброю, якщо Сталін не виведе окупаційні війська.[4] 
В той же час на Заході в широких масах, а також в ліберальних і соціалістично настроєних колах, зберігалася упевненість, що дружні і союзницькі стосунки, що склалися із СРСР під час війни, можна буде зберігати і далі. Претензії СРСР в цих колах було прийнято розглядати як законну турботу про власну безпеку і необхідність компенсації за страждання і жертви, які понесли радянські люди під час війни.[5:308]
Черчілль, що спочатку був послідовним консерватором і антикомуністом, відносився до цих тенденцій з великою тривогою. Він розумів, що Великобританія, ще була до війни головною європейською державою, більше такої не є. Країни Західної Європи, розорені війною і самі перебувають під сильним комуністичним впливом, тим більше не можуть скласти ефективний бар'єр на дорозі комунізму. Зупинити Радянський Союз могли тільки США, що володіли у той час монополією на ядерну зброю. Неспроста свою першу зовнішньополітичну промову як лідер опозиції в листопаді 1945 р. Черчилль присвятив «важливим проблемам наших стосунків із Сполученими Штатами».[2:391]
Зиму 1945 - 46 року Черчилль по порадах лікарів проводив в США. Ще в грудні він в принципі прийняв запрошення Вестмінстерського коледжу прочитати лекцію про «світові справи». Фултон знаходився на батьківщині президента Трумена, тому Черчілль поставив умову, що Трумен повинен супроводжувати його до Фултона і бути присутнім при промові.[17]
4 березня Черчилль і Трумен сіли до спеціального потягу і 5 березня прибули до Фултон, де Черчіллю була влаштована тріумфальна зустріч. У потязі Черчилль остаточно дописав і відредагував текст своєї промови, що займав 50 листів невеликого формату. Текст він передав Трумену, який назвав промову «чудовою»; за його словами, «хоча вона і викличе метушню, та приведе тільки до позитивних результатів». При цьому, публічно Трумен ніяк не виразив відношення до думок і закликів Черчилля. Черчилль, як приватна особа, мав велику свободу рук, чим політики, що діють; Трумен же залишав за собою можливість у разі потреби відхреститися від змісту промови, назвавши її приватною думкою Черчилля. У цьому сенсі промова Черчилля носила чіткий провокативний характер, будучи розрахована на зондування і збудження громадської думки.[6:54]
У назві промови Черчилля обіграється англійський фразеологізм «Sinews of war», що означає засоби для ведення війни (буквально «сухожилля війни»), в якому слово «війна» замінене на слово «мир». Початковий варіант назви був «Всесвітній мир» («World peace»), аналогічним чином що обігравав вираз «світова війна».
На початку Фултонської промови Черчилль констатував, що відтепер «Сполучені Штати перебувають на вершині світової сили. Це урочистий момент американської демократії», але і украй відповідальне положення. Протистоять їм два головні вороги — «війна і тиранія». Об'єднані Нації не змогли захистити мир і тому було б «злочинним безумством» поділитися з ними секретом ядерної бомби, якою поки володіють США, Англія і Канада. Щоб стати реальним гарантом миру Об'єднані Нації повинні мати власні озброєні сили, в першу чергу, повітря, сформовані на міжнародній основі. «Я, — сказав Черчилль, — хотів бачити цю ідею реалізованою після першої світової війни і вважаю, що це потрібно здійснити негайно».[12]
Ми не можемо закрити очі на те, продовжував він, що свободи, які мають громадяни в США, в Британській імперії, не існують в значному числі країн, деякі з яких дуже сильні. У цих країнах контроль над простими людьми нав'язаний згори через різного роду поліцейські уряди до такої міри, що це суперечить всім принципам демократії. Єдиним інструментом, здатним в даний історичний момент запобігти війні і чинити опір тиранії є «братська асоціація англомовних народів. Це означає особливу співпрацю між Британською співдружністю і Імперією і Сполученими Штатами Америки»/[7]
У другій частині промови Черчилль перейшов до аналізу ситуації в Європі і Азії. Він відкрито назвав Радянський Союз причиною «міжнародних труднощів».
«Тінь впала на сцену, ще недавно освітлену перемогою Альянсу. Ніхто не знає, що Радянська Росія і її міжнародна комуністична організація мають намір робити в найближчому майбутньому і чи є якісь межі їх експансії. Я дуже поважаю і захоплююся доблесними російськими людьми і моїм військовим товаришем маршалом Станіном. Ми розуміємо, що Росії потрібно забезпечити свої західні кордони і ліквідовувати всі можливості німецької агресії. Ми запрошуємо Росію з повним правом зайняти місце серед провідних націй світу. Більше того, ми вітаємо або вітали б постійні, часті, зростаючі контакти між російськими людьми і нашими людьми на обох сторонах Атлантики. Проте мій обов'язок, і я упевнений, що і ви цього хочете, викласти факти так, як я їх бачу сам».
Як Черчилль бачив ці факти, він виклав в основному параграфі промови.
«Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці через весь континент була опущена залізна завіса. За цією лінією розташовуються всі столиці давніх держав Центральної і Східної Європи: Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія, всі ці знамениті міста з населенням навколо них перебувають в тому, що я повинен назвати радянською сферою впливу, і всі вони, в тій або іншій формі, об'єкти не лише радянського впливу, але і дуже високого, а в деяких випадках і зростаючого контролю з боку Москви. Комуністичні партії, які були дуже маленькими у всіх цих східноєвропейських державах, були вирощені до становища і сили, що значно перевершують їх чисельність, і вони прагнуть досягти у всьому тоталітарного контролю».[7]
Небезпека комунізму, визнав Черчилль, зростає скрізь, «за винятком Британської співдружності і Сполучених Штатів, де комунізм ще в дитинстві». Він сказав, що «у великому числі країн, далеких від кордонів Росії, у всьому світі створені комуністичні „п'яті колони“, які працюють в цілковитій єдності і абсолютній слухняності у виконанні директив, що одержують з комуністичного центру»
Згадуючи кінець першої світової війни, Черчилль нагадав, що в ті дні були упевненість і великі надії, що час воєн назавжди пройшов. Але зараз він не відчуває такої упевненості і не бачить цих надій. Однак, сказав Черчилль, «я відкидаю ідею, що нова війна є невідворотно. Я не вірю, що Радянська Росія жадає війни. Вона жадає плодів війни і не обмеженого розширення своєї влади і ідеології». І далі: «Із того, що я бачив під час війни в наших російських друзях і соратниках, я роблю висновок, що нічим вони не захоплюються більше, ніж силою, і нічого вони не поважають менше, ніж слабкість, особливо військову слабкість. Тому стара доктрина балансу сил нині є не актуальною».[14]
«Ніколи, — підкреслив Черчилль, — не було в історії війни, якій було б легко запобігти своєчасною дією, чим та, яка тільки що спустошила величезну область на планеті». Такої помилки повторити не можна. А для цього потрібно під егідою Об'єднаних Націй і на основі військової сили англомовної співдружності знайти взаєморозуміння з Росією. Тоді, підсумував Черчилль, «головна дорога в майбутнє буде ясною не лише для нас, але для всіх, не лише у наш час, але і в наступному столітті».
Цікаво, що колишній (і майбутній) прем'єр-міністр Великобританії лише по разу використовував слова «Британія» і «Великобританія». Натомість «Британська співдружність і Імперія» — шість разів, «англомовні народи» — шість разів, «родинні» — вісім. У всій своїй промові, написаній і прочитаній з властивим блиском Черчиллю, він активно застосовував образи, що запам'ятовуються, і вирази — «залізна завіса» і його «тінь, що опустилася на континент», «п'яті колони» і «поліцейські держави», «цілковиту слухняність» і «безумовне розширення влади» і так далі. Починаючи з кінця 30-их років такі епітети уживалися політиками у всьому світі лише відносно однієї держави — нацистської Німеччини. Використовуючи ці вирази тепер відносно СРСР, Черчилль дуже уміло переключав негативні емоції американського суспільства на нового супротивника.[7]
Тижнем пізніше І. В. Сталін в інтерв'ю «Правді» поставив Черчилля в один ряд з Гітлером і заявив, що в своїй промові той призвав Захід до війни з СРСР, а також звинуватив його в расизмі:
«Слід зазначити, що пан Черчилль і його друзі дивовижно нагадують в цьому відношенні Гітлера і його друзів. Гітлер почав справу розв'язування війни з того, що проголосив расову теорію, оголосивши, що лише люди, що говорять німецькою мовою, представляють повноцінну націю. Пан Черчилль починає справу розв'язування війни також з расової теорії, стверджуючи, що тільки нації, що говорять англійською мовою, є повноцінними націями, покликаними вершити долі всього світу. Німецька расова теорія привела Гітлера і його друзів до того висновку, що німці як єдино повноцінна нація повинні панувати над іншими націями. Англійська расова теорія приводить пана Черчилля і його друзів до того висновку, що нації, що говорять англійською мовою, як єдино повноцінні повинні панувати над іншими націями світу.»[8]
Звинувачення Черчилля в «англо-саксонскому» расизмі стали одним з основних пунктів у радянській пропаганді другої половини 1940-их — початку1950-их.
Для всього світу цей березневий тиждень став початком «холодної війни», а Фултон гарантував собі місце в підручниках з історії — в одних як старт боротьби за вільну Європу, а в інших — як місце розпалювання нової світової війни.
У СРСР текст промови не був виданий, а радянська пропаганда обминала конкретні тези Фултонської промови, обмежуючись твердженнями про її антирадянську і антикомуністичну спрямованість. При цьому, услід за Станіном, зміст промови показувався як заклик до війни: ще в 1977 році в академічному виданні «Всесвітня історія» стверджувалося, ніби Черчилль «закликав до організації військового походу проти СРСР»[3:274].
Нині за ідеологічною не актуальністю терміну «антирадянізм», який достатньо точно описував спрямованість промови Черчилля, вона нерідко визначається як «русофобська», не дивлячись на те що в самій промові Черчилль відзивається про «доблесного російського народу» з незмінною глибокою повагою. [1:189]
На думку колишнього президента США Рональда Рейгана, з Фултонської промови народився не лише сучасний Захід, але і мир на нашій планеті.
Сучасний російський дослідник В. Н. Злобін відзначає «прозорливість і політичний інстинкт Черчилля», що виразилися в цій промові. На його думку, «його (Черчилля) передбачення на слідкуючих 40 років структури і характеру міжнародних відносин загалом і радянсько-американських зокрема підтвердилося цілком».[8]
Сам Черчилль назвав цю промову найважливішою у всій його кар'єрі.
Хоча, виступ Черчилля відбувся як приватної особи, він відображав настрої у самій Великобританії .
 
Розділ ІІ. Зовнішня політика Великої Британії у Європі (1946 – 1947 роки.)Дюнкеркський договір.
Можливо, сторони змогли б здолати зростаючі протиріччя, і жорсткий підхід, озвучений Черчиллем і, не отримав би свого практичного розвитку, коли б не критичний період зими 1946 - 47 років, який поставив держави перед необхідністю визначити свою зовнішню політику, після чого події почали розвиватися із стрімкою швидкістю.
Зимо 1946-47 років відбувається істотне погіршення економічної ситуації в Європі. У Москві вважають, що таке розвиток подій відповідає радянським інтересам і підвищує шанси комуністичних сил прийти до влади, на Заході також зростає заклопотаність, що в умовах наростаючих соціально-економічних проблем електорат може проголосувати за лівих, особливо в таких країнах як Італія і Франція. Великі побоювання викликає Німеччина і перспективи її відтворення на комуністичних основах.[18]
Первинне бачення післявоєнної архітектури безпеки обмежувалося необхідністю створення міжнародної організації, яка прийшла б на зміну Лізі Націй. Домовленість, досягнута на Ялтинській конференції, була практично реалізована в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, де п'ятдесят держав підписали Статут Організації Об'єднаних Націй. Система колективної безпеки ООН, що передбачається, особливо в умовах зростаючих протиріч між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції була очевидно недостатньою. Можливість вживання вето одним з постійних членів Ради Безпеки практично блокувала прогрес з будь-якого важливого питання. Перехід з літа 1947 року до прямої конфронтації між Заходом і Сходом логічно поставив проблему підвищення гарантій безпеки на континенті. Формальну можливість для цього відкривала стаття 51 Статуту ООН, що гарантує право на індивідуальну і колективну самооборону.[12]
Першим таким досвідом став Договір про союз і взаємну допомогу (Treaty on alliance and mutual assistance), укладений Великобританією і Францією в Дюнкерку 4 березня 1947 року (відоміший як «Дюнкеркський договір»). «Укладення такого Договору полегшить вирішення в дусі взаєморозуміння всіх питань, що з'являються між двома країнами; Вирішено, щоб взаємодіяти один з одним ,також і з іншими членами ООН в збереженні миру і не допущення агресії, відповідно до Статуту Організацій Об'єднаних Націй і зокрема із Статтями 49, 51, 52, 53 і 107, цього; Домовлено співробітничати в заходах взаємної допомоги у випадку будь-якого відновлення Німецької агресії..»[9]
Формальна ця угода було напрямлено на недопущення німецького реваншизму, проте як ми можемо сьогодні судити документах, вже цей договір мав на увазі радянську загрозу. Заслання на німецьке питання як мотив оборонного союзу був тим зручним приводом, який дозволяв його автором уникнути політичних ускладнень. Міністр закордонних справ Англії Ернст Бевін прагнув не провокувати СРСР, а його французького колеги Жоржа Бідо враховував внутріполітичну кон'юнктуру, перш за все сильні позиції французької компартії. 
Проголошений Черчиллем атлантичний курс цілком відповідав вимогам лейбористів, що прийшли до влади після дострокових виборів 5 липня 1945 року. Політичний союз з США міг спростити складні переговори про американську фінансову допомогу, без якої майбутнє британської економіки малювалося в найпохмуріших тонах. До того ж, лейбористські політики досить спокійний відносилися до перспектив перетворення Великобританії в «молодшого партнера» Вашингтона. На відміну від багатьох, вони розглядали минулу «велич Британії» як закриту сторінку історії, в ім'я якої не можна жертвувати перспективами країни в двополюсній світовій системі, що складається. Вже в 1946 році уряд К. Еттлі принципово переходить до політики атлантичної солідарності і разом з американською адміністрацією Трумена виявляється в ролі ініціаторів холодної війни. Не дивлячись на наростаючу фінансову кризу, робилися безпрецедентні кроки по нарощуванню озброєнь. Вже в 1946 році було прийнято рішення про виробництво британської ядерної бомби.[12]
У лютому 1947 року кабінет Еттлі інформує Вашингтон, що в місячний термін буде вимушений зупинити допомогу урядам Греції і Туреччини. Висока вірогідність того, що без зовнішньої підтримки уряду Туреччини і Греції не зможуть контролювати ситуацію і вихід прорадянських сил в Східне Середземномор'я і в перспективі до близькосхідної нафти може статися в найближчому майбутньому. Адміністрація США оцінює наступну ситуацію.
12 березня президент Трумен Сенаті говорить про те, Сполучені Штати беруть на себе функцію Великобританії по наданню фінансової підтримки Греції і Туреччини у розмірі 400 млн. доларів, обґрунтовувавши це міркуваннями боротьби проти комунізму. Це означає прийняття Вашингтоном нового зовнішньополітичного курсу, відомого як доктрина Трумена. Жорсткі дії Заходу стикаються з принциповою позицією Москви, дію викликає протидія, конфронтація розвивається по спіралі.[14]
Результатом зовнішньої політики Британії 1946 – 1947 років, стало підписання декількох угод, основним з яких був Дюнкеркський договір, про те це не вирішило проблеми ні економічного відродження, ні військової безпеки. Тому пошук можливих варіантів виходу з становища продовжувався.
 
Розділ ІІІ.«Атлантична політика» Великобританії (1946 – 1947 роках). План Маршала.
5 червня 1947 року держсекретар США Джордж Маршалл в своєму виступі в Гарварді висуває програму економічного відновлення Європи, що отримала згодом його ім'я (план Маршалла).[19]
Революційність ідеї полягала в тому, що на відміну від індивідуальних національних програм кредитування була запропонована схема, яка вимагала від учасників багатобічної співпраці для вироблення оптимальних способів вирішення спільних економічних проблем. Програма була чітко обмеженою по термінах - максимум чотири роки, тим самим заспокоюючи платників податків, що допомога не переросте в безстрокове зобов'язання про кредитування. Такий був вдалий стратегічний рецепт апарату Маршалла як вирішити політичне завдання недопущення посилення комунізму в Європі, захисті і просуванні економічних інтересів США з врахуванням ізоляціоністських настроїв усередині країни. Тобто, відповідно до цього плану всім європейським країнам (у тому числі СРСР) до 1951 року пропонувалася економічна допомога при умові, що європейські уряди візьмуть на себе відповідальність за здійснення програми і самі сприятимуть відновленню Європи, по можливості, об'єднаними зусиллями. Англійський уряд активно сприяв прийняттю «плану Маршалла» країнами Західної Європи.[4:301]
У Лондоні британський міністр закордонних справ Ернест Бевін слухав промову Маршалла по Бі-Бі-Ci і тут же на неї відгукнувся. Він зв'язався зі своїм однодумцем - міністром закордонних справ Франції Жоржем Бідо, щоб обговорити, як можна організувати і провести європейську економічну нараду. "Я відразу сказав собі: саме ми повинні повідомити їх, чого ми хочемо, - розповідав пізніше Бевін Палаті общин. - Саме ми повинні скласти план".[]
Спочатку план Маршалла відносився також до Радянського Союзу і країн центральної Європи під радянською окупацією. Наприкінці червня 1947 року радянський міністр закордонних справ В'ячеслав Молотов зустрівся в Парижі з Бевіном і Бідо, щоб обговорити пропозицію Маршалла. Радянські цілі явно орієнтувалися на програми по окремих країнах, а не на загальноєвропейську співпрацю, причому Ради наполягали на тому, щоб Німеччина продовжувала платити репарації для відновлення радянської економіки, яка також була зруйнована війною. Коли стало ясно, що Британія і Франція не підтримають цих цілей, Молотов 2 липня покинув переговори.
Десять днів опісля делегати з 16 країн Західної Європи зустрілися в Парижі для участі в першому засіданні знову створеного Комітету європейського економічного співробітництва. Радянський Союз дуже хотів зберегти держави Східної Європи як захисну зону і відмовився вирішити Чехословаччини, Польщі і іншим країнам брати участь в конференції.
"Впродовж поколінь, - заявив Бідо делегатам, - люди зі всіх країн, які відкидали егоїстичний націоналізм, чекали таких зборів, які проводяться тут сьогодні. Давайте гордитися тим, що ми стали його свідками, а також тим, як слід працювати над завданням, вирішити яку мріяли століттями і вирішити яку зараз украй необхідно".[10]
Комітет витратив шість тижнів на складання детального переліку економічних проектів. Представники США відкинули ці пропозиції, заявивши, що вони є "16 окремими списками того, що треба купити", а не єдиний план. Перш ніж Сполучені Штати нададуть фінансову допомогу, "між країнами Європи має бути досягнуте згода" про те, як витрачати ці гроші. Ще через декілька тижнів комітет прислав в Сполучені Штати переглянуту доповідь, яка відповідала вимогам США. У передмові до доповіді мовилося, що він відображає новий етап в європейському економічному співробітництві. У доповіді були представлені вельми детальні оцінки європейської економіки в мить, коли виробничі потужності часто вважалися державною таємницею. Це вимога фінансової прозорості була однією з причин, по яких Радянський Союз відмовився брати участь.[10]
Вимога економічного співробітництва, що міститься в плані Маршалла, викликала ряд подій і політичних рішень, які втілилися в сучасних інститутах європейської стабільності і співробітництва.
Напруженість в Європі продовжувала наростати, і західноєвропейські демократії зробили запити до США про гарантії безпеки. Адміністрація Трумена звертає увагу на те, що перш ніж звертатися за допомогою до США європейці повинні зробити «домашню роботу» і об'єднатися. 22 січня 1948 року, виступаючи в Палаті общин, Бевін пропонує формулу Західного Союзу.
Завдяки вдалі політиці цього часу британській дипломатії вдалося добитися значної економічної допомоги, проте так і не було вирішене важливе питання зовнішньої безпеки.
 
Розділ ІІІ. Брюссельський пакт та його значення.
Найвпливовішими європейськими державами які отримували допомогу від Сполучених Штатів Америки були Велика Британія та Франція. Остання занадто багато страждала від німецької небезпеки, щоб про неї забути в страху перед небезпекою світового комунізму(в цей період збільшується конфронтація між Заходом та СРСР). Париж хотів допомоги за планом Маршалла», але не менше її французька еліта вимагала гарантій безпеки Франції на майбутнє, коли на американські кошти Німеччина відновить свої сили.[6:410]
Британія лише частково розділяла французькі побоювання. Але їй потрібно було забезпечити успіх «плану Маршалла» і не допустити розколу серед західноєвропейських держав. Британська дипломатія діяла як дипломатичний агент США: Вашингтон надавав кошти, а Лондон був посередником у відносинах між європейськими партнерами, схиляв їх до компромісів, сприяв формуванню в Західній Європі системи безпеки, яка могла нейтралізувати антинімецькі упередження Парижа. У цьому сенсі важливу роль могло зіграти розширення системи гарантій безпеки, почало яким належало Дюнкеркським договором 1947 р. [12]
Напруженість в Європі продовжувала наростати, і західноєвропейські демократії зробили запити до США про гарантії безпеки. Адміністрація Трумена звертає увагу на те, що перш ніж звертатися за допомогою до США європейці повинні зробити «домашню роботу» і об'єднатися. 22 січня 1948 року, виступаючи в Палаті общин, Бевін пропонує формулу Західного Союзу. Після виголошення доповіді стало утворення групи, яка працювала на планом створення європейського об’єднання.
В результаті співпраці британської та французьких робочих груп 17 березня в Брюсселі вже не дві, а п'ять європейських країн – Великобританія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди і Франція – підписали Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво і колективну оборону.. Виходячи з преамбули документа можна виділити основні цілі укладення цього договору:

 Щоб знову підтвердити їх віру у основні права людини, гідності і вартості людської особи і в інших ідеалах, проголошених в Статуті Організацій Об'єднаних Націй;

 Щоб зміцнювати і берегти принципи демократії, особистої і політичної свободи, конституційних традицій і верховенство закону, яке є спільною спадщиною;

 Для посилення, з цією метою економічних, соціальних і культурних, зв'язків, якими держави вже сполучені;

 Щоб співробітничати і координувати зусилля для створення у Західній Європі міцної основи для Європейського економічного відновлення;

 Щоб надати допомогу один одному, відповідно до Статуту Організацій Об'єднаних Націй, в підтримці міжнародного миру і безпеки і будь-якому агресору;

 Щоб спонукати до досягнення цих цілей інші держави;

 Бажаючи, досягнення вище поставлених цілей данні держави уклали договір для співпраці в економічних, соціальних і культурних, питаннях і для колективного самозахисту;

Він був укладений на 50 років. Цей договір отримав назву «Брюссельського пакту». Він проголосив створення Західного союзу як багатобічного економічного і політико - військового союзу західноєвропейських країн, що воювали проти Німеччини або стали жертвою її агресії, водночас тут враховувалися «комуністична загроза», хоча про це не було офіційно заявлено у документах, проте на переговорах про це неодноразово йшлося.[11]Договір передбачав створення колективної Ради Безпеки та Консультаційної ради. З англійської сторони пакт підписали Ернест Бевін і Джордж Рендл.Підписання цього договору було значним кроком уперед для усього європейського суспільства, адже, саме у ньому вирішувалися проблеми економічного, соціального, культурного та військового співробітництва між державами – підписантами. Розділ ІV. Зовнішня політика Великобританії у 1948 – 49 роках.Підписання Брюссельського договору було успіхом європейського підходу до забезпечення безпеки. Проте, воно було із задоволенням сприйняте в США, для яких було поважно утихомирити Францію і заспокоїти страхи її з приводу американської політики в німецькому питанні. Розуміючи, що Західний союз, в який окрім Британії і Франції увійшли лише невеликі і слабкі країни, не мав потенціалу стримувати німецьку загрозу, американська сторона прагнула знайти спосіб включити. Британська дипломатія також дотримувалася думки, про необхідність створення ширшого союзу. Через півтора місяці, 11 травня 1948 р. США запропонували почати переговори про розширення системи військово-політичних гарантій в Європі за допомогою укладення Північноатлантичного договору за участю західноєвропейських держав і США.[15]Європейський конгрес (англ. Congress of Europe)—відбувся у травні 1948 року в Гаазі. В конгресі брали участь близько 800 політиків, учених, економістів та юристів з більшості західноєвропейських країн; сер Вінстон Черчілль був його почесним головою. Конгрес започаткував організацію «Європейський рух» і призвів до створення Ради Європи і проголошення Хартії прав людини; ухвалив «Звернення до європейців», де закликав створити об`єднану Європу з вільним обміном думок, осіб і товарів, з загальноєвропейськими законодавчими зборами та судом. У підсумковому документі що отримав назву «Political Resolution», обґрунтовувалися ідеї створення європейської федерації, для спільної економічної співпраці та оборони від зовнішніх ворогів. Пропонувалося створення Зборів Європи, які б стали органом управління Федерацією. Основну роль націй конференції відігравали дві найпотужніші європейські держави Велика Британія та Франція. Представники Британії, на вдмімо від французьких дипломатів виступали за обмежену інтеграцію, таким чином продовжуючи курс лавірування між ідеями «сильної об’єднаної Європи», та ідеєю «атлантичної спільноти» висунутою Сполученими Штатами Америки.[13]Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.В травні 1948 в Лондоні збирається конференція шести держав (США, Англія, Франція і країни Бенілюксу) з об'єднання зон Німеччини, що знаходяться під західним контролем. Ті ж п'ять європейських країн ведуть переговори про об'єднання в рамках оборонного Західного Союзу, починаються консультації про військові гарантії Європі з боку США і створенні НАТО. Відтак 27-28 вересня 1948 року міністри закордонних справ держав-учасниць Брюссельського договору заснували Організацію оборони Західного Союзу.У жовтні 1948 року ці держави дістають схвалення планів по формуванню Північноатлантичного пакту, а 4 квітня 1949 року не дивлячись на різкий протест СРСР 12 держав підписують Вашингтонський договір про НАТО.[2:380]І вже 10 грудня 1948 року представники держав-учасниць Брюссельського договору США і Канади розпочали у Вашингтоні переговори про укладанняПів
Категорія: Наші праці | Добавив: DFN (16.07.2008) | Автор: Дмитро Батожний
Переглядів: 10224 | Рейтинг: 4.7/13 |

Всього коментарів: 0
Добавляти коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz