МНПТ "Обереги"
Вт, 27.06.2017, 16.11
Меню сайту

Категорії каталогу
Різне [9]
Наші праці [26]

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

null

null

Статистика

Наше опитуання
Українські етнічні території: Кубань, Холмщина, Підляшшя, Стародубщина і т.д. мають бути:
Всього відповідей: 233

Головна » Статті » Наші праці

Роль офіційної польської влади та підпільних формувань у переселенні українців з Польщі у 1944 – 1946 рр.

Цаль Андрій

Роль офіційної польської влади та підпільних формувань у переселенні українців з Польщі у 1944 – 1946 рр.

9 вересня 1944 р. була укладена в Любліні угода між Польським Комітетом Національного Визволення (тимчасовим урядом) та РНК УРСР, що передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу [1, 9].  Вона була результатом збігу інтересів як ПКНВ, яка була зацікавленою в депортації українців і яку розглядала як засіб вирішення проблем стабілізації держави і перетворення її в мононаціональну країну, так і уряду СРСР, який шляхом депортації планував «закрити» українське питання в Польщі та ліквідувати один з найбільших осередків українського визвольного руху [2, 10].

Основний вплив на хід депортації мали, передусім, польська цивільна адміністрація та підрозділи ВП (Війська Польського) як представники офіційних польських властей. З іншого боку значним був вплив неофіційної польської влади - підпільних формувань АК (Армія Крайова),  Wolnosc i Niezawislosc») та ін., які в часі формування і станов­лення цивільної польської адміністрації відігравали домінуючу роль на місцях. Варте уваги й ставлення до українців цивільного польського населення, яке найбезпосередніше контактувало з українцями, що підлягали депортації.[3]

Офіційні польські власті з невдоволенням спостерігали на повільні темпи переселення й невелику кількість добровільних оголошень. Для прискорення депортації українського населення і для утвердження поляків на домінуючих позиціях було впроваджено ряд адміністративних заходів. Почали закривати українські школи. Учителів, що отримали дипломи в часі німецької окупації, не брали на роботу. В місцевостях, де були організовані початкові польські школи, організація аналогічних українських не дозволялася [4, 111]. В результаті на жовтень 1944 року українці Польщі взагалі не мали шкіл з рідною мовою викладання. Тривали релігійні утиски, церкви масово передавали римо-католикам.

Міністерство публічної адміністрації було зобов’язано стягувати всі необхідні податки, повинності і т.зв. «контингент» (податки на сільськогосподарську продукцію) на рівні з громадянами Польщі із тих українців, що не заявили про бажання виїхати [3, 19]. Траплялися непоодинокі випадки, коли польські урядові чиновники стягували з українського населення різноманітні податки незважаючи на подачу заяв про виїзд.

Міністерством народної оборони розпочало примусовий набір українців призовного віку, що не подали заяви на добровільний виїзд. Проводилися оливи на українців, що не бажали виїжджати. Зокрема крмендант міліції Перемишля 10 березня 1945 р. Наказав арештовувати у повіті усіх українців 1908 – 1926 рр. народження.

Додому рекрутовані поверну­лись не скоро, а тим часом їх родини були примусово депортовані до УРСР. Знайти їх потім у післявоєнному безладі було дуже складно[5, 309-311].

У Лежайську українцям-робітникам не видавано хлібних карток; у Перемишлі і Любачеві, за свідченням начальника політуправління 1-го Українського фронту С. Шатилова, були випадки розстрілів владою українців без суду і слідства – як бандерівців. У найпершу чергу виселялись села, підозрювані у зв'язках з УПА, за участю Війська Польського.

Відверто шовіністичні сили Польщі, усві­домлюючи неминучість втрати Західної України після завершення війни, по­чали докладати всіх зусиль, щоб хоч у нових кордонах, але все ж таки будь-якою ціною домогтися створення одно національної польської держави за рахунок, перш за все тотального очищення території Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини від споконвічного її господаря — українського насе­лення. Тому з часу відновлення в цих регіонах польської державної адміністрації антиукраїнські акції різко активізувалися, набрали всеохоплюючого ха­рактеру. Спалено і знищено десятки сіл, загинули тисячі ні в чому не винних людей. Проте існувала частина польської адміністрації, що негативно ставилася до виселення українців. На Перемищині вона складалася в основному із симпатиків та членів АК, тому здебільшого займались лише стягненням податків. До переселення поляки цього регіону ставились вороже, оскільки повязували це з виселенням поляків із Західної України й, вважали ці землі польськими, не хотіли перетворювати існуючий кордон на етнічний. Тому частими були випадки, коли гміни видавали українцям польські документи.[3].

Роль ВП

В середині серпня 1945 року подача заяв на виїзд майже припинилась. Будь-які форми адміністративного тиску вже не давали бажаного результату [5, 10].

24 липня 1945 року Президією Ради Міністрів було організовано конференцію за участю представників українських громад з Краківського, Ряшівського, Люблінського воєводств. Делегати сформулювали практично однакові програми, суттю яких було намагання залишитися на рідних землях, дотримання принципу добровільності при переселенських акціях. Уряд у проголошеній на конференції заяві зобов’язався не застосовувати примусу під час переселень. Проте, ця заява була порушена. Більшість українських делегатів, які брали участь у конференції, було заарештовано, а організовані ними раніше українські комітети було ліквідовано, що призвело до знищення єдиної легальної репрезентації української громади. У радянських документах йдеться про  напади збройних загонів на українські села та обози, численні грабунки і вбивства українців і при цьому зазначають, що місцева польська влада жодним чином не реагувала, а місцева поліція в деяких випадках цьому сприяла. В іншому документі від 8 травня 1945 року, стверджувалося, що «боротьба з бандитизмом польськими каральними органами жодна не ведеться»[5, 20].

11 серпня 1945 року на спільній нараді в якій взяли участь з польської сторони міністр цивільної адміністрації та його заступник, начальник генерального штабу польської армії та люблінський і жешівський воєводи, а з радянської – Микола Підгорний, було ухвалено: у Ліській, Пшемиський, Любачівський та Ярославський повіти ввести 3, 8 та 9 девізії піхоти (дп) Війська Польського, повністю змінити місцеву адміністрацію з української на польську, з усіх господарств, що не виїздили зняти податки за цей та попередні роки, спрямувати по одному батальйону військ НКВС у кожен повіт [5, 20]. Питання взаємодії місцевих адміністрацій з військовими підрозділами в ході здійснення останніми акції виселення обговорювалися на нарадах, які збирали люблінський і жешівський воєводи, зокрема останній 25 серпня 1945 р. провів нараду за участю старост воєводства, керівництва 9 дп ВП і громадянської міліції. Разом із введенням військ розпочався третій етап депортації (1 вересня-31 грудня 1945 року) котрий по праву можна вважати повністю примусовим. Цивільне й армійське керівництво часто заохочувало жорстокість військових, розуміючи що терор лише пришвидшує депортацію. Наприклад, командир 34 піхотного полку підполковник С. Плуто, з чийого наказу була повністю знищена Завадка Морохівська й вбито все її населення, через кілька днів був нагороджений найвищою польською відзнакою, якою нагороджували офіцерів за видатні військові подвиги та відвагу[3, 23] 1 вересня 1945 р. на територію Лісківського, Любачівського і Перемиського повітів прибули відповідно 8, 3 і 9 дп ВП із завданням відселити українське населення з 50 кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР.

8 і 9 піхотні дивізії розпочали акцію 3 вересня 1945 р., а 3 дивізія – 6 вересня 1945 р. У випадку відмови українців від переселення командування військових підрозділів, задіяних в акції, мало наказ відселяти їх у глибину РП, де вони мали бути розселені в польських селах по 2-3 сім’ї [6, 37].

24 березня 1946 року на нараді з офіцерами 8 девізії начальник штабу 5 Військового округу який обіймав терени Ряшківського та Краківського воєводств бригадний генерал А. Дашкевич наказав для наведення порядку в українських селах запроваджувати принцип збірної відповідальності. За словами Дашкевича, частина 9 піхотної девізії після входження в будь-яке українське село забирали всіх чоловіків, двох-трьох з них одразу ж розстрілювали на очах в інших і тим самим забезпечували безпеку своїх дій [5, 77]. Особливо жорстоко діяли війська в тих місцевостях, де селяни пробували чинити будь-який опір. Часто за опір вважали кілька пострілів, що могли й не принести користі. Натомість у звітах командирів ВП спалення безборонних сіл змальовувалось як героїчна боротьба польських жовнірів проти «банд» УПА [5, 24]. Підтвердженням оправданності таких дій військових було поширення польськими властями чуток, мовляв, усі чесні українці хочуть їхати до УРСР, а залишилися лише ті, хто працює з бандами.

Через широкий розмах протидії виселенню було створено на початку квітня 1946 р. операційної групи “Жешув”, основу якої складали 8 і 9 дп ВП , які мали досвід проведення акції виселення, а також 14 і 18 піхотні полки (пп) та сили прикордонних і внутрішніх військ, громадянської міліції й органів безпеки. Керівництво операційної групи “Жешув” у травні 1946 р. “добилося збільшення кількості виселених на 180% у порівнянні з квітнем 1946 р.”[6, 37]. Головний уповноважений уряду УРСР М. Ромащенко в листі до генерального уповноваженого уряду РП В. Вольського від 31 травня 1946 р., висловлюючи задоволення з приводу “досягнутого завдяки ефективним заходам польської сторони для сприяння евакуації” значного посилення темпів виселення українців, наголошував на необхідності “в період, що залишився до закінчення терміну, не лише не допустити послаблення у здійснюваній роботі, а й добитися певного, цілком можливого й реального посилення роботи”[6: 38]

АК та польське підпілля.

Аківцями було спалено безліч українських хат у гмінах Курилів і Ментке Грубешівського повіту. Такої долі зазнали Турковичі, Суховичі, Малків та інші села.

В ніч з 9 на 10 березня 1944 р. відділи Замостівського інспекторату АК в кількості більше 1000 чоловік розпочали од­ну з найбільших протиукраїнських акцій на Томашівщині, одночасно атакувавши понад 20 місцевостей. Між 9 і 11 березня було спалено 11 українських сіл, в тому числі Сагринь, Шиховичі, Трковичі, Ласків та інші. Між 19 і 21 березня було знищено 21 село, на протязі 2, 3 і 8 квітня аківці спалили ще 9 сіл. Людські втрати встановити практично неможливо, проте в Майже в кожному з сіл було по-звірячому замордовано більше сотні осіб. В Сагрині - 600-800, в Шиховичах - близько 200, в Ласкові та Берестю - понад 200 людей. За даними польських істориків, з березня по червень 1945 р. Від рук польського підпілля та польських грабіжників загинуло щонайменше 2 тисячі українців.

В Перемиському по­віті з другої половини лютого 1945 р. терор проти українців набрав систематичного характеру. 28 лютого серед білого дня в селі Павлокома Бжозовського повіту було вбито більше 500 українців, включаючи жінок і дітей[3]. 9-12 березня силами АК та місцевого польського населення була проведена серія нападів на українські села південної Грубешівщини. 19-21 березня була проведена ще одна акція на села північно-західної Грубешівщини. В обох акціях знищено близько 20 сіл та вбито до 2 тисяч людей.

Зменшення рівня антиукраїнської діяльності АК пояснюється укладенням між АК та УПА навесні 1945 року перемир’ям, а згодом повною ліквідацією WiN на зламі 1945-46 рр. Зокрема проводилися спільні бойові операції УПА та АК. Так 27 травня 1946 р. 300 бійців УПА та 150 – WiN штурмом оволоділи м. Грубешів. Завдяки впливу WiN стаціонуючий в місті полк ВП не прийняв жодної участі в бою.

Прорадянський уряд Польщі та націоналістичне підпілля використовували усі можливі засоби щоб остаточно вирішити українське питання і перетворити Польщу на мононаціональну державу. Єдиним захисником українського населення, що виселялося була УПА.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел:

1.                Мирослав Трухан. Українці в Польщі після Другої світової війни 1944 – 1984. – Ню Йорк – Париж – Сідней – Торонто. – 1990. – 403 с.

2.                Кіцак В.М. Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944 – 1946 рр. та їх соціально-економічна адаптація. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю – історія України. – Тернопільський державний педагогічний інститут імені Володимира Гнатюка, Чернівці, 2003 . – 241с.

3.                “Україна – Польща: уроки Другої Світової війни. Матеріали наукового семінару молодих вчених (27 лютого 2003 р.). – Тернопіль. – 2003. – 195 с.

4.                Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. – Тернопіль: книжково-журнальне видавництво «Тернопіль», 1997. – 440с.

5.                Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У трьох томах, т.1 1939 – 1945 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва ОО Василіан «Місіонер», 1996. – 752 с.

6.                Акція “Вісла” в контексті українсько-польських відносин ХХ століття. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 50-літтю проведення акції «Вісла» (19 квітня 1997 р.) За редакцією М. Геника. – Івано-Франківськ. – 1999 р. – 82 с.

 

 

 

 

 

Категорія: Наші праці | Добавив: Tsal (23.04.2008) | Автор: Андрій
Переглядів: 983 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0 |

Всього коментарів: 0
Добавляти коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz