МНПТ "Обереги"
Пт, 24.11.2017, 11.37
Меню сайту

Категорії каталогу
Різне [9]
Наші праці [26]

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

null

null

Статистика

Наше опитуання
Українські етнічні території: Кубань, Холмщина, Підляшшя, Стародубщина і т.д. мають бути:
Всього відповідей: 235

Головна » Статті » Наші праці

Карпатська Україна

Карпатська Україна

Володимир Бірчак

У цьому році ми будемо святкувати 70-ту річницю із дня проголошення автономії Карпатської України, цього державного утворення, яке проіснувало менше 6 місяців і було захоплене Угорщиною, але, незважаючи на це, стало ще однією героїчною сторінкою в історії Украни.

Отже, Закарпаття, автохтонне населення якого складали русини-українці, протягом століть входило до складу чужих держав. Зокрема, після розпаду Австро-Угорської імперії воно, згідно з Сен-Жерменським мирним договором 1919 р., було включене до складу Чехословацької Республіки під назвою «Підкарпатська Русь» як автономна одиниця з найширшими правами: автономним сеймом з юрисдикцією в питаннях мови, освіти, релігії і місцевого самоуправління, губернатором, що призначався президентом ЧСР, представництвом в парламенті республіки. Такі умови були більш-менш прийнятними для закарпатців. Великий позитив був втому, що ці території відходили від Угорщини, а отже, і припиняляся багатовікова мадяризація українського населення.

Однак у 20-30-их роках ситуація поступово змінюється, населення Підкарпатської Русі, або Рутенії, як її ще називали, починає боротись за більш широкі права автономії. Цікавим є те, що ця боротьба об’єднувала майже всі політичні патрії та громадські товариства. Хоча протистояння між русофільським та українським напрямом набирало все більших обертів, що й дозволяло Празі утримувати цей патріотичний рух у безпечних для себе рамках.

Ситуація змінилася в другій половині 30-х рр., коли, з одного боку, в Закарпатті відбулася радикалізація громадсько-політичного життя щодо питань національно-культурного розвитку та реалізації автономних прав краю, з іншого – в Європі загострилася політична криза, в центрі якої опинилася ЧСР. До неї висунули свої територіальні претензії практично всі сусідні держави, насамперед Німеччина, яка розгорнула активну кампанію щодо внутрішньої та зовнішньої дестабілізації ЧСР.

29–30 вересня 1938 р. відбулася міжнародна конференція в Мюнхені (відома як „Мюнхенська змова”) за участю керівників урядів Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії. Конференція задовольнила ультимативні вимоги А. Гітлера щодо Чехословацької республіки. До рейху, зокрема, було приєднано високорозвинену з промислового погляду Судетську область, де проживало понад 3 млн німців. Зрозуміло, що ця річ дуже послабила внутрішньополітичну обстановку в ЧСР. Такі події призвели до відставки президента Е. Бенеша 5 жовтня 1938 року та проголошення автономних урядів Словаччини (7 жовтня) і Підкарпатської Русі (11 жовтня).

Автономний уряд Закарпаття – Рада Міністрів Підкарпатської Русі, що був затверджений Прагою, об’єднав дві політичні сили Рутенії – русофільську та українську, але більшість в ньому отримали перші. Таким чином, перший автономний уряд очолив лідер русофільського напрямку А. Бродій.

Новостворений уряд проіснував всього 15 днів – від 11 до 26 жовтня 1938 року. Розпочата урядова кампанія за приєднання до краю східнословацьких районів (Пряшівщини), заселених переважно русинами-українцями, відсунула на другий план розв’язання не менш злободенних для Закарпаття проблем – господарсько-фінансових, соціальних, внутрішньополітичних, зокрема боротьбу з угорськими й польськими озброєними групами, які все частіше проникали в край, приносячи неспокій, хаос і вбивства молодій державі. Окрім цього, наприкінці жовтня Угорщина почала висувати свої ультимативні вимоги щодо заселених переважно угорцями південних територій краю з містами Ужгород, Мукачево та іншими важливими з точки зору функціонування транспортних мереж населеними пунктами Закарпаття.

26 жовтня чехословацька влада змушена була погодитись на арбітражне рішення з приводу вимог Угорщини. Однак прем’єр-міністр Підкарпатської Русі А. Бродій не погодився з рішенням центрального уряду і став вимагати проведення на Закарпатті всенародного плебісциту. 26 жовтня, після рішення відповідних юридичних інстанцій, уряд звільнив з посади прем’єра А. Бродія. Останнього було негайно заарештовано в Празі за державну зраду – зв’язки із ворожими ЧСР закордонними елементами і профашистську діяльність на користь Угорщини, агентом якої він тривалий час виступав під псевдонімом «Берталон». Його соратнику С. Фенцику вдалося втекти в польське посольство в Празі, а потім переїхати до Угорщини. У цей же ж день новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі уряд ЧСР призначив А. Волошина – лідера українського напряму в краї. Русофільський політичний напрямок одразу перейшов у відкриту опозицію до цього уряду.

Новий уряд був чіткого українського спрямування, про що свідчить звернення опубліковане 27 жовтня 1938 року: «До всіх українців по цілому світі! До всіх українських партій, організацій, груп, товариств в Галичині, Буковині, Бессарабії, Наддніпрянській Україні, Канаді, Сполучених Державах Америки і взагалі до українців, де б вони не проживали». «Ми віримо, – говорилося у зверненні, – що великий 50-мільйоновий український народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми». Це звернення було розцінено українцями, зокрема в Галичині, як заклик до допомоги братам-українцям по той бік Карпат. Почалися масові демонстрації на підтримку уряду А. Волошина у Львові, Станіславові (Станіслав), нині Івано-Франківськ, Коломиї. Були зафіксовані перші нелегальні переходи польсько-чеського кордону галицькими українцями з метою допомоги в розбудові молодої української держави. Наприкінці 1938 р. вони стали масовим явищем.

Не встиг новий автономний уряд Підкарпатської Русі розпочати свою діяльність, як зазнав першої кризи. 2 листопада 1938 р. відбувся Віденський арбітраж (перший), що став результатом нової змови Німеччини та Італії з Угорщиною, спрямованої проти демократичної ЧСР. Згідно з його рішенням, ЧСР змушена була віддати Угорщині південні райони автономних Словаччини та Підкарпатської Русі, де проживало переважно угорське населення. Закарпаття втратило понад 12 % своєї території (1523 км2), на якій містилося 97 населених пунктів, у тому числі найбільші міста краю – Ужгород, Мукачеве, Берегове, де проживало близько 175 тис. осіб, у тому числі понад 33 тис. українців.

У зв’язку і цими подіями10 листопада 1938 р. уряд А. Волошина переніс свою канцелярію з Ужгорода до Хуста, який став столицею автономної української держави. Не гаючи часу, уряд заходився будувати українську державність на урізаній території автономного краю.

Уряду А. Волошина за порівняно короткий термін часу вдалося переконати населення в необхідності всенародного захисту кордонів краю. На початку листопада була утворена організація народної оборони – Карпатська Січ. Вона представляла собою напіввійськову організацію (її члени не були озброєні) для військового вишколу учасників українського національного руху захисту Карпатоукраїнської держави. Перші січові загони стали формуватися ще на початку 30-х р. у містечку Ясіня (нині смт Рахівського р-ну Закарпатської обл.). За підтримки міністерства внутрішніх справ, а також керівництва ОУН та завдяки фінансовій допомозі української діаспори команди Карпатської Січі виникли практично в кожному великому населеному пункті краю. Загальна кількість вишколених січовиків становила близько 2 тисяч. Керівництво цими командами (січовими відділами) на місцях здійснювала Головна команда на чолі з командантом Карпатської Січі Д. Климпушем, яка перебувала в Хусті.

Важливими моментами державотворчого процесу є «Розпорядження правительства Підкарпатської Руси з дня 25 листопада 1938 року про запровадження на її території державної української (малоруської) мови». А також у кінці грудня уряд в Хусті й дозволив офіційно вживати поряд із назвою «Підкарпатська Русь» і назву «Карпатська Україна».

Цього ж місяця загострюються відносин між урядом Карпатської України та ЧСР, через політику українізації, відстоювану А. Волошиним. Особливе напруження виникло після того, як новообраний президент ЧСР Е. Гаха в грудні 1938 р. звільнив з роботи міністра внутрішніх справ Карпатської України Е. Бачинського і на його місце 16 січня 1939 р. призначив чеського генерала Л. Прхалу. Це рішення чеської влади було розцінено урядом А. Волошина як втручання у внутрішні справи автономної республіки. Опір проти призначення чеського генерала українським міністром в багатьох населених пунктах краю вилилися у масові акції протесту. Через кілька днів між Прагою і Хустом було досягнуто компромісу – Л. Прхала почав виконувати обов’язки міністра транспорту.

Втім, це не заспокоїло керівництво ЧСР. Прагу турбувало зближення уряду А. Волошина з Німеччиною (відкриття німецького консульства в Хусті, допомога німецьких військових радників у підготовці карпатських січовиків, зародження економічних зв’язків). Говорячи про чітку пронімецьку орієнтацію уряду Карпатської України, слід зазначити, що Німеччина на той час була єдиною великою державою, яка обіцяла підтримку та захист.

20 січня 1939 р. уряд Карпатської України, вирішив розпустити всі політичні партії.” 6 лютого 1939 р. уряд своїм новим розпорядженням змінив попереднє рішення, яке не стосувалося аграрної, соціал-демократичної, народно-соціалістичної та християнсько-народної партій.

Розпускаючи політичні партії, прем’єр А. Волошин дав дозвіл на створення лише однієї політичної партії під назвою «Українське Національне Об’єднання» (УНО). Кістяк його склали представники вищеназваних чотирьох пропрезидентських партій. Вона, по суті, була державною партією, створеною розпорядженням уряду, а її статут і програма були витримані в рамках ідеології націоналізму, принесеної на Закарпаття діячами ОУН.

24 січня 1939 р. був іменований центральний провід УНО, який очолив голова Української Народної Ради Ф. Ревай (брат міністра Ю. Ревая). А вже 27 січня проводом УНО було сформовано список кандидатів у посли (депутати) до сойму Карпатської України із 32 осіб – переважна більшість з них була членами УНО. Вибори до сойму відбулися 12 лютого 1939 р. і стали чи не найважливішою віхою в процесі реалізації автономних прав краю. Із 92,5 % населення, що взяли участь у виборах (265 тис. осіб), 92,4 % проголосували за УНО.

На жаль, у порівнянні з успішними наслідками політичної діяльності уряду А. Волошина, значно скромнішими були результати його господарської діяльності. Вкрай бідні економічні ресурси й можливості автономного краю після приєднання найбільш розвинутої в економічному відношенні частини Закарпаття до Угорщини, постійний дефіцит бюджету Карпатської України, не давали уряду покращити економічну ситуацію в автономії. Однак, те, що вони могли зробити, зробили.

Так, наприклад, в лютому 1939 р. на вимогу уряду міністерство господарства ЧСР додатково виділило 300 тис. крон для проведення акції надання допомоги найбіднішому населенню краю. Тоді ж уряд Карпатської України «призначив півмільйона крон на харчеву акцію бідних дітей». Водночас проводилась певна робота з поліпшення страхування й пенсійного забезпечення населення: в Хусті, зокрема, був створений Краєвий уряд робітничого забезпечення.

Уже з перших днів своєї діяльності автономний уряд А. Волошина зіткнувся ще з одною складною проблемою – безробіттям. З метою поліпшення становища уряд Карпатської України в січні 1939 р. розпочав переговори з урядом Німеччини, ЧСР і деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон.

Основним багатством краю залишався ліс. Тому уряд робив активні спроби щодо реорганізації та централізації лісового господарства, проведення його націоналізації. Прибутковою галуззю промисловості краю залишалося добування солі. Певні позитивні зрушення відбулися в хімічній (досить успішно працювало 5 фабрик) та харчовій промисловості краю. Уряд Карпатської України розробив програму електрифікації, для здійснення якої було організовано товариство «Карпатські Електровні». Значну увагу приділялося розвитку пошти і зв’язку, розробці корисних копалин, мінеральних джерел. Робились певні спроби поліпшення медичного обслуговування населення.

Завдяки приїзду в Карпатську Україну відомих діячів української культури та їх підтримки урядом в краї активізувалося українське культурне життя: у Хусті було створено літературно-мистецьке товариство «Говерла», яке видавало однойменний щомісячник за редакцією Олега Ольжича, а також діяв державний театр «Нова сцена» (режисер Ю. Шерегій). Розпочалися роботи зі створення першої в Закарпатті кіностудії. С. Сабол почав видавати свій релігійний альманах „Зореслав”.

Уряд А. Волошина проводив активну релігійну політику. Підтримуючи насамперед греко-католицьку церкву, вірними якої була переважна більшість українського населення Закарпаття, він водночас пішов на зближення з керівництвом православної церкви, сприяв запобіганню міжконфесійних конфліктів.

Незважаючи на карпатоукраїнсько-німецьке зближення і загравання уряду Німеччини з українськими політичними силами, Угорщина не відмовлялась від своїх претензій на всю територію Закарпаття: її приготування до вторгнення на територію Карпатської України не припинялися ні на мить. Втім, останнє слово в розв’язанні проблеми Закарпаття належало Німеччині, яка певний час приховувала свої справжні наміри й утримувала Угорщину від агресії. Наприкінці 1938 – початку 1939 р. у дипломатичних і громадських колах європейських держав навіть склалося враження, що Третій рейх підтримує Карпатську Україну, ґарантуючи її незалежність й використовуючи як «П’ємонт» для об’єднання навколо неї всіх українських земель.

Рішення А. Гітлера 6 березня 1939 р. остаточно ліквідувати ЧСР розкрило плани Німеччини. Не бажаючи надто посилювати свою союзницю Угорщину, приєднанням до неї Словаччини, Німеччина ініціювала проголошення незалежності останньої. 12 березня А. Гітлер дав згоду регенту Угорщини М. Горті на окупацію Карпатської України. У ці критичні березневі дні автономний уряд все ще покладав надії на німецьке заступництво перед угорським вторгненням. Увечері 14 березня, щойно дізнавшись про проголошення самостійності Словаччини, що свідчило про остаточний державний розпад ЧСР, і скупчення угорських військ на кордонах з Карпатською Україною, А. Волошин офіційно проголосив її незалежною державою і назвав склад нового уряду: прем’єр – А. Волошин, закордонні справи – Ю. Ревай, внутрішні справи – Ю. Перевузник, господарство – С. Клочурак, фінанси й комунікації – Ю. Бращайко, здоров’я і соціальна опіка – М. Долинай. Після цього до Берліна була відправлена телеграма: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст». Окремі підрозділи угорських військ тим часом вже перейшли кордони Карпатської України, а відповіді з Берліна не було. Вранці 15 березня уряд А. Волошина ще раз звернувся до Берліна з конкретним запитанням, чи віддала Німеччина Карпатську Україну Угорщині. Лише після цього відомство Ріббентропа через свого консула в Хусті порадило А. Волошину «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації, на жаль, не може взяти Карпатську Україну під протекторат».

У такій безвихідній ситуації того ж дня в Хусті розпочала свою роботу перша і остання сесія сойму Карпатської України. Протягом трьох годин відбулося шість окремих засідань. Таємним голосуванням сойм обрав президента новоствореної української держави – отця А. Волошина і прийняв два закони, які мали статус конституційних і визначали форму нового державного утворення. Ними підтверджувалося, що Карпатська Україна є незалежною державою – республікою з президентом на чолі, обраним соймом. Державною мовою Карпатської України проголошувалася українська. Державним прапором затверджувався національний синьо-жовтий прапор, а державним гербом – сполучення краєвого герба (ведмідь у лівім червонім колі й чотири сині та три жовті смуги в правому півколі) з національним (тризуб св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі). Державним гімном Карпатської України оголошувався національний гімн «Ще не вмерла Україна». Сойм також уповноважив уряд за згодою президента Карпатської України видавати до свого викликання розпорядження, що матимуть силу закону.

Втім, уряду новоствореної незалежної Карпатоукраїнської республіки так і не судилося приступити до виконання цього рішення сойму. 15 березня угорські війська розпочали загальний наступ по всій території щойно проголошеної української держави. Він завершився 18 березня її повною окупацією і приєднанням до Угорщини. Уряд разом із новообраним президентом А. Волошиним змушений був залишити територію країни. Нечисленні загони Карпатської Січі самовіддано протистояли величезній силі агресора: близько тисячі січовиків полягли у нерівному бою, стільки ж патріотів стали жертвами фашистського терору після поразки Карпатської України, інші залишили окуповану територію рідного краю або перейшли до партизанської боротьби.

Отже, протягом півроку в Карпатах існувала українська держава. Карпатської України – молода незалежна держава, так і не розпочавши свою діяльність, припинила своє існування. Однак, незважаючи на це, вона залишила слід в історії боротьби українського народу за національну державність. Виникнення Карпатської України як держави продемонструвало перед усім світом, що Закарпаття – українська земля, де живуть українці, які бажають мати свою соборну державність разом зі своїми кровними братами на інших українських землях.

Категорія: Наші праці | Добавив: Klapal (17.03.2008) | Автор: Володимир
Переглядів: 2259 | Рейтинг: 3.0/1 |

Всього коментарів: 0
Добавляти коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz