МНПТ "Обереги"
Пт, 28.07.2017, 06.37
Меню сайту

Категорії каталогу
Різне [9]
Наші праці [26]

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

null

null

Статистика

Наше опитуання
Українські етнічні території: Кубань, Холмщина, Підляшшя, Стародубщина і т.д. мають бути:
Всього відповідей: 233

Головна » Статті » Наші праці

Англо – французьке протистояння ХІІ –першої чверті ХІІІ століття.
“Англо – французьке протистояння ХІІ –першої чверті ХІІІ століття”





Зміст
1.Вступ
2. Історіографія проблеми
3. Зародження конфлікту за Генріха ІІ Плантагенета та
Людовіка VІІ:
3.1Ситуація в державах на початок суперництва
3.2Територіальні володіння Плантагенетів на континенті
3.3Відносини між Генріхом ІІ та Філіппом ІІ
4. Особисте суперництво між Річардом Левове Cерце та
Філіппом ІІ Августом:
4.1. Початок особистого суперництва
4.2. Англо – французька війна 1193 -1199 років
5. Англо – французький конфлікт вкінці ХІІ – на початку ХІІ
століття (в час правління Іоанна Безземельного):
5.1. Подальша втрата континентальних володінь
Плантагенетами.
5.2. Міжнародна антифранцузька коаліція.
5.3. Битва при Бувіне та її наслідки.
6. Роль Папства в конфлікті Англії та Франції:
6.1. Формування альянсу між Папством та французькими
королями
6.2. Співпраця Капетінгів з Папством за
Інокентія ІІІ
7. Висновки
8. Список використаних джерел
Вступ.
Актуальність теми. Безумовно найбільш відомим історичним сюжетом протистояння двох могутніх держав Англії та Франції періоду Середньовіччя є Столітня війна 1337 – 1453 років. Проте ця війна стала лиш апогеєм конфлікту корені якого сягають ХІІ століття.[6:113]
Це століття стає переломним не тільки для цих двох держав, а й для всього Європейського світу, адже саме в цей період починається формування Англії та Франції, не як королівських доменів та розрізнених земель різноманітних феодалів, а закладаються основи для створення та нормального функціонування національної держави, як на одній території з центром у Лондоні, так і на іншій з центром у Парижі. Згодом наслідки цього протистояння активно вливатимуть на зовнішню політику обох держав аж до ХХІ століття.
Незважаючи на значну хронологічну віддаленість цих подій від сьогодення, проблема англо – французького протистояння ХІІ століття є досить важливою для сучасної історичної науки (особливо періоду Середньовіччя) , оскільки не аналізуючи і не вивчаючи подій цього періоду неможливо об’єктивно та комплексно розглядати подальші події в історії, як цих держав так і усього світу в цілому. Адже у конфронтацію між цими двома державами було втягнуто майже цілу Європу, включаючи католицьку церкву, інтереси якої виражав Папський престол.[10]
Хронологічні рамки дослідження визначаються тематичною спрямованістю цієї курсової роботи, і охоплюють період від початку ХІІ до першої чверті ХІІ століття. Саме такі хронологічні рамки для проблеми пов’язані з тим що саме в цей період на території Англії та Франції відбувається перехід від роздрібнених феодальних володінь тільки з номінальним сюзереном – королем до національних монархій де влада короля все більш абсолютизується і централізує державу.
Мета та завдання праці. Метою даної курсової роботи є прослідкувати ескалацію англо – французького протистояння саме у ХІІ – в першій чверті ХІІ століття. Виявити можливі причини протистояння, при цьому з’ясувати та показати роль католицької церкви цього періоду, яку представляло папство цього періоду , в розпалюванні та розвитку цього конфлікту (адже саме кінець ХІІ – початок ХІІІ століття вважається апогеєм могутності папського престолу).
Метою продиктовано основні завдання які потрібно вирішити у процесі дослідження даної проблеми:
 Виявити першопричини протистояння.
 Виділити хронологічні періоди у англо – французькому протистоянні ХІІ – першої чверті ХІІ століття.
 З’ясувати вплив папства на ескалацію конфлікту
 Показати особистісне протистояння англійських та французьких монархів цього періоду.
 Прослідкувати зміну громадської думки у цих державах у період конфлікту.
Об’єктом дослідження є протистояння та конфлікт між Англією та Францією ХІІ – першої чверті ХІІ століття, як важливої події загальноєвропейського масштабу.
Предметом дослідження є причини протистояння та роль яку у ньому відігравала католицька церква.
Методологічною основою даної роботи є історико – хронологічний, проблемний, порівняльний методи розгляди досліджуваного матеріалу. Також ту застосовані принципи історизму та об’єктивізму.
Теоретичне значення праці полягає у комплексному розгляді проблеми англо – французького протистояння ХІІ – першої чверті ХІІ століття, у встановленні причин конфлікту, що згодом переріс у Столітню війну, а також виявлення впливу Папського престолу, який у цей час переживав час апогею своєї могутності, тому втручався у справи усіх європейських держав. Також у процесі дослідження прослідковуєтся зміна у свідомості населення обох країн (поява національної ідентифікації), що ще раз підтверджує визначну роль у історії не тільки Англії та Франції, а й Європи в цілому.
Практична цінність полягає у тому, що детальніший розгляд та вивчення цеї проблеми допоможе краще зрозуміти суть протистояння вплив його на подальші події, а також чітко встановити його причини та основних учасників.
Історіографія проблеми.
Специфіка історіографії даної проблеми полягає у тому, що незважаючи на величезну кількість джерел для її дослідження не існує жодного, яке було б присвячене конкретно ці проблемі. В абсолютній більшості літератури ми можемо розглянути події тільки з однієї сторони конфлікту, тобто зі сторони держави історії якої присвячений це джерело.
Усі джерела можна поділити на дві великі групи: джерела по історії Англії та джерела з історії Франції.
З історії Англії:
Norman Davies в «The Isles. A history» закономірно розглядає суперництво з англійської точки зору, також він досить багато уваги звертає щоб показати зв'язок Плантагенетів із Францією.
Winston S. Churchill в «A History of the English Speaking Peoples» більше уваги виділяє внутрішньому становищу в Англійській державі у той час, а про суперництво з Францією подано досить не багато інформації.
Fraser Antonia в своїй праці «The lives of the Kings & Queens of England» подала частково інформацію про англо – французьке протистояння ХІІ – початку ХІІІ століття, але тільки ті факти які стосуються біографії Плантагенетів, Генріха ІІ, Річарда Левове Серце та Іоанна Безземельного.
А. Мортон в «История Англии» також подає бачення конфлікту з Англійської точки зору.
Штокмар В.В. в своїй праці «История Англии в средние века» аналогічно попереднім книгам подає бачення цього конфлікту.
З історії Франції основним джерелом для написання цієї курсової роботи стала монографія В. Ададурова «Історія Франції» у якій досить детально розглянутий цей конфлікт, як один з етапів державного становлення Французької держави.
Проблема англо – французького протистояння ХІІ – початку ХІІІ століття частково відкрита у книзі Шарля Пті – Дютайі «Феодальная монархия в Англии и Франции в Х – ХІІ веке». У ній автор розкриває стан Англії та Франції у ХІІ – ХІІІ століттях, проте не прослідковує ескалації конфлікту констатуючи тільки факт про суперництво. Особливу увагу він приділяє французьким землям у складі держави Плантагенетів, а також володінням Капетінгів у цей час.
Крім поданих монографій історія цього конфлікту не погано висвітлена у всесвітній мережі ІNTERNET. Переважна більшість сайтів присвячена військовим діям цього часу, нажаль українських ресурсів присвячених цій проблемі у мережі не має.
Розділ І
Зародження конфлікту за Генріха ІІ Плантагенета та Людовіка VІІ.
Без перебільшення ХІІ та ХІІ століття можна назвати переломними століттями у історії Європи. Адже саме на цей час припадають Хрестові походи, які відкрили для європейців Арабський світ, а це призвело до зміщення акцентів із внутрішньо європейських справ на відносини зі сходом. Тому не дивно, що така велика кількість праць присвячена саме цьому аспекту середньовічної історії. Проте в цей час і у самій Європі відбуваються процеси варті величезної уваги та детального вивчення.
ХІІ століття це період зародження протистояння наймогутніших держав середньовічної Європи, а наслідки цього конфлікту будуть відчуватися ще довго для усього світу. Протистояння Англії і Франції цього періоду – це проблема що потребує значної уваги у сьогоднішній історичній науці.[2:47]
Щоб виділити причини цього конфлікту, безумовно, потрібно розпочати з аналізу стану у якому перебували Англійські та Французькі землі у ХІІ – початок ХІІ століття.
На початку ХІІ століття Англія перебувала у досить тяжкому стані. Після смерті енергійного короля Генріха І Боклерка(1135), у якого не залишилося престолонаслідника чоловічого роду частина бароні порушивши обіцянку визнати права на престол його дочки Матильди, яка була одружена із Жоффруа Анжуйським визнавши своїм сеньйором Стефана Блуаського. Проте активна політика Жоффруа та Матильди, а також конфлікт Стефана із духовенством та частиною знаті призвели до поділу країни на два ворогуючі табори та повної сваволі баронів які не мали над собою міцної влади. В такій ситуації після смерті Жоффруа Анжуйського його ф’єф, який складав Нормандію, Мен, Анжу і Туре, успадковує його син Генріх і розпочинає активну політику яка спрямована на здобуття корони Англійської держави. В грудні Генріх Анжуйським під іменем Генріха ІІ Плантагенета стає повноправним королем Англії приєднуючи до неї значні французькі території які отримав від батька.[7:134]
Ситуація на початку ХІІ століття на французькій території була не менш загрозлива для монархів з дому Капетінгів. Французькі монархи володіли лише не великим доменом в центральній частині французьких земель – Іль – де – Франс, при цьому територія цих володінь не була суцільною, а складалася з розрізнених земель, а васали Капетінгів вели між собою постійні війни, які вдалося припинити тільки за Людовіка VІІ (1137 - 1180). Крім цього на території французьких земель знаходилися графства та герцогства територія яких значно перевищували територію володінь своїх сеньйорів Капетінгів у багато раз.[8]
Тому володарі таких земель як Аквітанія, Нормандія, Тулузькі землі просто ігнорували номінальне право сеньйорату Капетінгів на ці землі.
Також слід обов’язково відзначити, що у цей час «французький простір» охопили процеси територіальної та політичної консолідації земель. Особливо великий вклад у цей процес вніс абат Сен – Денійського монастиря, який обіймав посаду канцлера за Людовіка VІІ – Сюґер (1081 - 1151).Саме за його канцлерства сформувався союз Капетінгів із католицьким духовенство. Не маючи альтернативи Людовік VІ та Людовік VІІ католицьку віру було обрана як ідеологічну основу для об’єднання країни.[8:105]
Духовенство надаючи повну підтримку монархам у їх зовнішньо та внутрішньополітичній діяльності отримало натомість фактичну незалежність від світської влади. Саме Сюґер розвинув і поширив у суспільстві про вищість королівської влади над іншими феодалами.
Ось у такому стані землі цих обох держав перебували у ХІІ столітті, проте ситуація ще й загострювалася тим, що новий король Англії Генріх ІІ Плантагенет володіючи французькими землями був васально залежний від Людовіка VІІ. Особливо цей «парадокс» виявився після того як Генріх ІІ Плантагенет одружився з Альєнорою Аквітанською, колишньою дружиною Людовіка VІ, Розгляд подій пов’язаних з одруження одного та розлученням іншого короля є дуже важливим для оцінки ситуації яка склалася в тогочасних відносинах між англійською та французькою короною. 1137 року молодий Людовік VІІ одружився зі спадкоємницею Аквітанського герцогства Альєнорою. Але через невірність дружини, аскетичний за світоглядом король вирішив розлучитися – повернувши її Аквітанія. За це деякі історики називають це «шалене розлучення».[1:138]
У 1152 році французький король отримав від Папи Римського Євгенія ІІІ згоду на розлучення, що ще раз підтверджувало особливо добре ставлення папського престолу до французьких монархів. Сам Євгеній ІІІ це визнав сказавши, що Людовік VІІ «найхристиянніший» з усіх королів. А цей епітет надавався тільки тим монархам які підтвердили вірність папству.[16]
Генріх ІІ Плантагенет одружившись з більш ніж на 10 років старшою за себе Альєнорою. Отримав як посаг могутнє герцогство Аквітанське, що округлило володіння Плантагенетів на південному заході, від так під їхню владу перейшли всі французькі землі вздовж Атлантики та Ла-Маншу. Разом із острівними територіями площа Англійського королівства сягала тепер територія 200 тисяч кілометрів квадратних, тоді як Капетінги володіли 15 тисячами квадратних кілометрів земель. [3:207]
Проте французькі монархи вважалися верховними сеньйорами усіх французьких володінь Плантагенетів, тобто утворилася така ситуація, що англійський король маючи значно більші території у своєму володінні був номінальним васалом французької корони. А така ситуація не могла не викликати суперництва між двома королівськими династіями Капетінгів та Плантагенетів. Перші понад усе прагнули підтвердити свій статус сеньйорів і повернути собі прибуткові прибережні землі, тоді як другі намагалися підтвердити свій статус незалежних правителів і зберегти територіальні надбання на французькій території.[9]
Альєонора Аквітанське народила Генріху ІІ Плантагенету трьох синів (Генріха, Річарда та Іоанна) : другий та третій стали королями Англії і активними учасниками конфліктів із Капетінгами.
Людовік VІІ одружився з Адель, дочкою графа Шампанського. Цей шлюб був вигідний не лише з геополітичного (союзником короля став власник величезних ярмарок, один з найбагатших та найвпливовіших вельмож Західної Європи), а й з династичного. 1166 Адель народила королю довгожданого спадкоємця – Філіпа. Піддані Людовіка VІІ сприйняли цей факт як вияв найвищого благословення на розлучення з Альєнорою. І тільки посилило альянс Капетінгів з католицькою церквою.[12]
У 1180 році помирає Людовік VІІ Справедливий і новим королем стає його син Філіп ІІ Август. Королівський домен Капетінгів на цей час становить досить міцне об’єднання, тому Філіп ІІ починає проводити політику втіленню в життя мрії попередніх французьких монархів - реставрацію цілісності «Королівства франків». А отже у своїх діях він мусив неодмінно зіткнутися з Плантагенетами, які також претендували на гегемонію у цьому районі. Отже ще однією причиною протистояння ХІІ – початку ХІІІ століття між Англією та Францією стали гегемонічні плани їх володарів у цьому районі Європи.[7:174]
На початку правління Філіпа ІІ Августа вдало використавши династичний шлюб (одружившись з Ізабеллою д’Ено, небогою графа Фландрії ) отримав, як посаг багате графство Артуа. Але у середині 1180-их утворилася ліга фландро – шампанських васалів які виступили проти молодого короля, розраховуючи на допомогу англійського правителя Генріха ІІ Плантагенета, але Філіпу ІІ Августу вдалося за допомогою вдалих дипломатичних засобів змусити бунтівників змагатися між собою. Крім цього Генріх ІІ Плантагенет дотримуючись середньовічних законів лицарської честі проігнорував прохання про допомогу ліги.[8:121]
В результаті цього внутрішнього конфлікту у молодій французькій державі французький король, не тільки втримав бунтівні землі у своїй власності, а й здобув ряд нових стратегічно – важливих територій: графство Вермандуа (1185 р.), графство Ам’єнуа (1186 р.), Бері та Овернь (1187 - 1188), Рейнське графство (1189 р).[15]
Французькій короні, яка тільки розпочала збір роздрібнених феодальних земель це вдавалося завдяки невтручанню Генріха ІІ Плантагенета. Філіп ІІ Август не відповів англійському королю взаємністю, продемонструвавши такі риси своєї політики як безпринципність та корисливість. [16]
Коли в 1188 році син Генріха ІІ Плантагенета, Річард Левове Серце виступив проти старого батька, в обмін на підтримку французького короля змушений був скласти омаж за свої французькі володіння, визнавши Філіпа ІІ Августа своїм сюзереном. Завдяки цій присязі Філіп отримав право розглядати скарги васалів на Річарда та його наступників на англійському престолі. Це право французький король неодноразово використовував для послаблення влади Плантагенетів.[5:58]
Протягом першого етапу суперництва, за правління в Англії Генріха ІІ Плантагенета англо – французький конфлікт був тільки на стадії зародження, тому активних військових дій не проводилося. Проте в цей час в Франції королем стає Філіпп ІІ Август, здібний державний діяч, що починає проводити активну політику збирання французьких земель.
Розділ ІІ
Особисте суперництво між Річардом Левове Cерце та Філіппом ІІ Августом.
Після смерті Генріха ІІ Плантагенета у 1189 році на престол в Англії піднявся Річард Левове Серце. В цей час відносини між французьким та англійським королем нормалізувалися. Вони обоє взяли участь у третьому Хрестовому поході у 1190 році. Проте саме в процесі цього походу виникло особисте суперництво між двома королями. Вони уважно стежили за успіхами один одного, сприймаючи невдачі свого суперника як власну перемогу.[5:61]
Зокрема після перемоги Філіпа ІІ Августа під Аккрою у 1191 році, після якої французький король вирішив повернутися назад до Франції, викликала заздрість у Річарда Левове Серце. Він вирішив залишитися в Палестині щоб стати одноосібним керівником всього рицарства близького Сходу.[2:163
Повернувшись на початку 1192 року до свого домену. Французький король, скориставшись відсутністю Річарда, розпочав активну підготовку до захоплення тих його територій котрі були ф’єфами Французької корони. Передбачаючи, що війна з сильною державою Плантагенетів обернися тривалим міжнародним конфліктом, Філіп ІІ Август уклав шлюб із Інгебургую, донькою датського короля, таким чином у союзники Франція отримала сильну Датську державу. При потребі вона мала б нейтралізувати потенційного союзника Англії німецького імператора Генріха ІV.[7:178]
У цей час обставини складалися вдало для Французької корони. У 1193 Річард Левове Серце під час повернення з хрестового походу зник. Лише згодом вияснилося, що його захопив полон австрійський герцог, який був конкурентом Річарда під час хрестового походу.[1;86]
Скориставшись раптовим зникненням англійського володаря, Філіп ІІ Август спровокував Іоанна Безземельного, у 1193 році скласти омаж за французькі володіння Плантагенетів. Зникнення Річарда Левове Серце також призвело до того, що французький король оголосив недійсним свій шлюб із Інгебургую і розпочав захоплення французьких володінь Плантагенетів.[6:128]
Викуплений у 1194 році Альєнорою Аквітанською із полону англійський король повернувся до Нормандії і розпочинає боротьбу проти Капетінгів. Талановитий, як військовий полководець він завдає поразки французьким військам під Фретевалем. У війні проти Франції Річард Левове Серце поставив на озброєння своїх військ арбалети, які в цей час були заборонені для використання у внутрішньо європейських війнах. Але сам загинув від стріли французького арбалетника у 1199 році.[11]
Зі смертю Річарда французький король став активніше проводити експансій ну політику, що до англійських володінь на континенті. Загалом весь цей період протистояння характеризується посиленням влади Капетінгів і відповідно занепаду влади Плантагенетів.
Розділ ІІІ
Англо – французький конфлікт вкінці ХІІ – на початку ХІІ століття
(в час правління Іоанна Безземельного).
Після загибелі Річарда Левове Серце, новим королем Англії став Іоанн Безземельний, який будучи третім сином Генріха ІІ Плантагенета не готувався до вступу на престол, проте після смерті брата він залишився єдиним із Плантагенетів і змушений був стати королем у досить скрутний час для Англійської корони.[17]
Становище нового англійського короля серед нормандських та інших вельмож в англійських володіннях на території Франції не було стійким. А Філіп ІІ Август скориставшись моментом активізував захоплення французьких володінь Плантагенетів.[8]
Наслідком цих подій став мирний догові підписаний в Ґуле у 1200 році.
Згідно цієї домовленості Філіп ІІ Август перебрав під французьке управління частину Нормандії, а саме Вексен і Евро, також важливі графства Беррі та Овернь. [14]
Втім, затишшя виявилося тимчасовим. 1201 року небіж Іоанна Безземельного, Артур, за підтримки Філіпа II організував заколот, який, проте, зазнав фіаско. Наступного року, скориставшись конфліктом між Іоанном Плантагенетом і його васалами Лузіньянами, що тримали, як ф’єф графство Мен, Філіпп II Август виступив на захист васалів.[3:267]
Застосувавши процедуру комізи, французький король відібрав від англійського короля Пуату. Коли той відмовився виконати волю свого сюзерена, Філіпп ІІ Август вдався до іншої тактики: він запропонував, щоб вища судова палата для розв’язання конфліктів між сеньйорами — cour de France (яку цей король сам таки й очолював) розглянула питання про позбавлення Плантагенетів їхніх ф'єфів у Франції.
Палата, цілком зрозуміло, прийняла позитивне для Французької корони рішення. Ця ухвала звільнила васалів Іоанна Безземельного від присяги на вірність своєму сеньйорові. Тож король Франції міг на законних підставах продовжити відбирати французькі землі від Плантагенетів.[7: 183]
Посварившись зі своїми головними васалами, як на території Франції так і в Англії, спустошивши державну скарбницю постійними війнами, занедбавши армію, англійський монарх не зміг організувати належного опору французькому війську, яке 1203 року вступило до Нормандії. За рік французи зайняли це стратегічне для контролю за південними маєтностями Плантагенетів герцогство, яке 1204 року було приєднано до домену Капетінгів. Відразу по тому Філіпп II підпорядкував собі родові землі Плантагенетів Анжу та Пуату.[4:86]
Так коштом земель Плантагенетів територія королівського домену за два роки зросла вдвічі. Іоанна, якого позбавили більшої частини родових маєтностей, сучасники наділили зневажливим прізвиськом "Безземельний". Проте цей англійський король все - таки сподівався повернути свої ф'єфи і 1214 року організував сильну антифранцузьку коаліцію, до якої, крім нього, увійшли імператор Оттон IV Брауншвейгський, граф Фландрії Ферран та граф Рено Булонський, а також невеликий загін англійських лучників.[13]
Подальші події стали апогеєм суперництва та протистояння Англії та Франції у ХІІ – на початку ХІІ століття. Битва при Бувіне стала одним з переломних моментів не тільки в історії цих держав, а й Європи в цілому.
Учасники угруповання, занепокоєні посиленням позицій Філіппа II, вирішили об'єднати свої сили в Північно-Східній Франції, щоб завдати поразки французькому королю.[11]
Усі члени коаліції прагнули позбавити династію Капетінгів королівського титулу, а здобуті володіння розділити між союзниками і ввести в ній вибори королів, а також захопити багатства французької церкви, яка за час співпраці з Капетінгами їх накопичила досить багато.[17]
Супротивником коаліції виступав французький король Філіпп ІІ Август. Він сподівався тільки на внутрішні ресурси, спираючись на середніх і дрібних феодалів, церкву та городян (містам не на території королівського домену широко надавалися свободи і привілеї). Активна участь в коаліції німців з імператором на чолі, так само як і англійців, додала цій війні (для французів) національний характер, унаслідок чого васали короля, що ввійшли до складу коаліції, вважалися зрадниками, в той же час небезпека, що загрожувала духівництву і міським общинам у разі перемоги суто феодальної коаліції додавала цій же війні і станового характеру.[9]
Війна 1214 року велася на двох театрах: головний був у Фландрії, а другорядний — в північно-східній частині Франції. У союзників на головному театрі під командуванням Оттон IV Брауншвейгський було 100 тисяч чоловік і в Анжу, Пуату і Бретані ще 30 — 40 тисяч під командуванням короля Іоанна Безземельного, разом 130 — 140 тисяч чоловік. Цим силам французький король міг протиставити в цілому до 80 тисяч чоловік, у тому числі до 60 тисяч у Фландрії під своїм особистим військовим керівництвом. Армія Філіппа ІІ Августа хоча і поступалася за чисельністю армії союзників, але перевищувала її по кількості кінноти (15 — 20 тисяч чоловік), особливо рицарською (5 тисяч французьких лицарів проти 1200 — 1300 коаліції).[8]
Складовою частиною французької армії також було піше ополчення міст Північної Франції, що ще раз демонструє про широку підтримку Капетінгів населенням французьких територій.[8:129]
Управління військами було також краще налагоджено у французькій армії. На високі управлінські місця у війську король призначив здібних людей: єпископа Гарена, головного радника короля, графа Дре і герцога Бургундського старшим керівництвом армії, Монморансі отримав посаду начальника кавалерії. В армії союзників талановитих та досвідчених полководців було значно менше, особливими військовими здібностями, виділявся граф Солсбері.[16]
У травні союзники зосередилися на берегах р. Шельд, поблизу кордону Фландрії. Французька армія, закінчивши до 23 липня зосередження біля Турне, стала просуватися назустріч ворогу. У відповідь союзники спрямували частину своїх сил до Куртре і Ліллю, щоб обійти лівий фланг французів і йти прямо на Париж, а якщо французький король зважиться дати битву, то розбити його. Розгадавши задум ворога, Філіпп ІІ Август 27 липня почав відступ в напрямі на Перонн з метою дати битву на рівнині поблизу Камбре, щоб скористатися своєю перевагою в кавалерії.[14]
Того ж дня союзники рушили до Турне, а потім продовжили рух вслід за французькою армією трьома колонами:
1) права під командуванням графа Булонського складалася з його військ і англійців графа Солсбері;
2) середня, очолювана Оттон IV Брауншвейгський, була німецькою за своїм складом ;
3) ліва, графа Фландрського, складалася з військ фламандців і голландських найманців.
Помилково прийнявши перебазування французів за їх втечу до Бувіне, населеного пункту на північному сході Франції (недалеко від Лілля), союзні війська прагнули наздогнати ворога на переправі через р. Марка і нанести йому вирішальний удар. На військовій нараді, зібраній французьким королем, більшість висловилася за подальший відступ. Один тільки єпископ Гарен наполягав на негайному занятті позиції попереду Бувіне, щоб дати бій військам антифранцузької коаліції.[12]
Філіпп ІІ Август довго вагався щодо подальших дій. Лише одержавши донесення про те, що ар'єргард, що стримує наступ супротивника, потребує підкріплення, він ухвалив рішення битися і наказав військам, що перейшли на лівий берег Марки, негайно повернутися на правий її берег.
Поле битви при Бувіне представляло відкриту, злегка горбисту рівнину, обмежену з півдня, південного заходу і заходу р. Марка і що знаходиться на правому березі цієї річки, долина якої була болотиста. З шляхів, які її перетинають, особливо важливе значення мала дорога з Турне в Лілль, що проходила через Бувіне і потім по мосту через Марку. Це був єдиний шлях відступу французької армії, яка таким чином повинна була битися, маючи у себе в тилу широку дорогу. Війська союзників розвернулися фронтом на південний захід в наступному порядку:
1) на правому фланзі, справа, примикаючи до Марки, стояли англійські стрільці і кавалерія, зліва від них — брабансони і рут’єри графів Солсбері і Булонського (чотири – п'ять загонів брабансонів утворили кола в три шеренги глибиною, представляючи живі укріплення для лицарів, що виїжджали звідти для бою з супротивником), ще зліва — лицарі Палатіната і Лотарингії (в розімкненому строю);
2) в центрі стояла німецька піхота, побудована у фаланги і мала на флангах дві колони кінноти в клиновидному строю, а за нею — брауншвейгскі жандарми, тут же знаходився імператорський прапор і сам імператор з 50 добірними рицарями; за жандармами — резерв — саксонська піхота (16 тисяч чоловік);
3) на лівому фланзі були зосереджені голландські найманці і фламандські рицарі графа Фландрського, що стояли попереду його піхоти.[8]
Французькі війська розвернулися фронтом на північний схід:
1) на правому фланзі, під начальством герцога Бургундського, стояли його жандарми і комунальні міліції Шампані і Пікардії, що прикривалися суассонскими кінними сержантами;
2) в центрі — міліції Іль – де – Франс і Нормандії, що прикривали загони французьких лицарів по обох сторонах короля і королівського прапора;
3) на лівому фланзі, під керівництвом графа Дре, — міліції Деручі, Понт’є. Віме та інших міст північної Франції, а за ними бретонські жандарми.[8]
Для охорони моста було залишено 150 королівських сержантів, на лівому березі Марки Монморансі, з дворянством Іль – де – Франс і міліцією Кобрі, Бове і Лаона, повинен був вести їх на допомогу до правого крила. Оскільки протяжність фронту союзників доходив до 8 тисяч кроків, Гарен, наскільки було можливо, подовжив французький фронт, щоб уникнути обхвату флангів, проте він не перевищував 7 — 7,5 тисяч кроків, але на стороні французів була та перевага, що сонце турбувало не їх, а супротивника, засліплюючи його з фронту.
27 липня 1214 року в три години дня пролунали перші бойові кличі, після чого на правому крилі французів почався рух. Гарен, порадившись з графом де Сен - Поль, для зав'язки бою висунув вперед сержантів. Фламандські лицарі були обурені цим і зустріли атаку сержантів, стоячи на місці, вважаючи їх негідними для себе суперниками. Вони перебили майже всіх їх коней і поранили багато кого з них, але сержанти продовжували бій в пішому ладу. Деякі рицарі фламандців кинулися вперед, щоб знайти собі більш гідних супротивників.
У цей час граф де Сен-Поль, скориставшись деяким розладом у рядах супротивника, атакував його рештою кінноти правого крила, зав'язавши запеклий бій з елітними рицарями графа Фландрського. Він був підтриманий своєю піхотою, а потім і військами Монморансі, який, встигнувши до критичного моменту, охопив фланг супротивника і стрімкою атакою вирішив результат бою на цій ділянці на користь французької армії. Граф Фландрський був узятий в полон, а залишки його військ розсіялися на полі битви.[15]
У центрі вся перша лінія німців стрімко атакувала супротивника і відтіснила французькі війська, рицарям Філіппа ІІ Августа було важко переламати ситуацію в бою на свою користь. Лише при підтримці жандармів графа Дре і лицарів Шампані флангові атаки клиновидних загонів німецьких рицарів були відбиті, але центральні фаланги проникли до самої свити французького короля, який був збитий німецькими піхотинцями з коня і насилу виручений своїми рицарями.[16]
Прапороносець, часто опускаючи і піднімаючи прапор, вимагав допомоги, унаслідок чого сюди спрямувалися найхоробріші воїни і комунальні міліції; в найкритичніший момент німці були атаковані у фланг частиною військ Монморансі, який поспішив до центру після закінчення бою на правому крилі. Французи, у свою чергу, потіснили німців; один з їх лицарів схопив за поводи імператорського коня, а інший наніс імператору серйозну рану, після чого весь центр союзників кинувся у втечу.
Ліве крило французів довго не могло розбити з війська Солсбері і Рено Булонського, але вигідне положення союзників і тут було порушене атакою, яку провів єпископ Бове з своїми міліціями. "Страшний єпископ", як пишуть про нього хроніки, озброєний палицею, особисто поранив Солсбері і багатьох інших ворожих воїнів. По пораді Гарена проти піхоти графа Булонського були відправлено 3 тисячі сержантів, озброєних списами, які привели армію антифранцузької коаліції в повний хаос і змусили її здатися. Брабансони правого крила союзників в кількості 700 чоловік билися і після цього, але врешті - решт і вони були розбиті військами рицаря де Валері.[14]
Французи отримали повну перемогу, врятували свою країну від ворожого вторгнення. Союзники втратили близько 35 тисяч чоловік, у тому числі до 9,5 тисяч полоненими і 25 тисяч убитими, а французи — близько 15 тисяч чоловік, у тому числі близько тисячі рицарів.[13]
Вирішальну роль в перемозі французької армії зіграла важка кавалерія. Важливо відзначити і те, що французьке командування виявилося більш інформованим, змогло кращим чином зосередити сили, забезпечити управління військами до і під час бою, не дивлячись на те, що сама битва розпалася на безліч приватних зіткнень і навіть поєдинків. На користь французів був і моральний чинник.
Битва при Бувіне мала великі наслідки для обох сторін. Перш за все вона мала велике значення для об'єднання Франції. Приєднання до Франції раніше завойованих областей — Нормандії, Мена, Анжу і інших значно посилило могутність французького короля Філіпа ІІ Августа.[7: 187]
У той же час повна поразка Іоанна Безземельного і його союзників означала подальше ослаблення позицій англійського короля (як на континенті, так і в самій Англії). Зростання поборів, невдачі зовнішньої політики викликали проти Іоанна Безземельного повстання баронів, яких підтримали церква, рицарство і городяни. Король був вимушений підписати Велику хартію вільностей (1215).[5:76]
Розділ ІV
Роль Папства в конфлікті Англії та Франції
Особлива позиція у цьому конфлікті належить тогочасній католицькій церкві. Вплив її чітко прослідковуєтся протягом ескалації цього конфлікту починаючи з середини ХІІ століття.
Англійські королі ще з часів Норманського завоювання конфліктували з Римом, тому що церква намагалася поставити під свій контроль світську владу Англійських монархів. Різко негативне ставлення папського престолу до королівського роду Плантагенетів має своїм початком конфлікт між Генріхом ІІ Плантагенетом та єпископом Кентерберійським Фомою Беккетом, який закінчився вбивством останнього. [2:137]
Французькі Капетінги на противагу Плантагенетам вибравши католицьку віру, як ідеологічну основу для об’єднання країни надавали величезні привілеї французькому духовенству, за що мали його необмежену підтримку у всіх справах. Також французькі монархи підтримували Папство, як ворогів імператорів Священної Римської Імперії.
Співпраця між Папським престолом та французькими володарями розпочалася з підтримки Людовіком VІІ папи Олександра ІІІ в його конфлікті з антипапою Віктором ІV поставленим Фрідріхом Барбароссою . з 1162 по 1165 Олександр ІІІ проживав на території Франції, що значно погіршило відносини з Священною Римською Імперією.[8:109]
Також є цікавим той факт, що Людовік VІІ взяв участь у другому хрестовому поході, а лише приблизно 50 років до того Філіпп І відмовився від участі у першому хрестовому поході про який було оголошено на території Франції. Така зміна позиції французьких монархів могла означати тільки одне – покращення відносин із Папством.[7:131]
Особливо чітко прослідковуєтся союз Папського престолу і Капетінгів за Папи Римського Інокентія ІІІ. Завдяки здібностям нового Папи католицька церква досягає апогею своє могутності.
Наслідком співпраці Парижу та Риму стало ще більше посилення духовенства у Франції, деякі єпископи були навіть радниками короля. З іншого боку Інокентій ІІІ відлучи, з тієї чи іншої причини майже усіх суперників Філіпа ІІ Августа. 1208 році був накладений інтердикт на Англію, 1209 Інокентій ІІІ відлучив від церкви Іоанна безземельного відавши його землі під управління саме Філіпу ІІ Августу. Оттон IV Брауншвейгський, племінник Річарда Левове Серце - союзник Плантагенетів, у 1212 році був також відлучений від церкви.[8]
Всі ці правителі офіційно були відлучені від церкви по різних причинах, але тут неможливо не побачити таку особливість, що вони всі вступали в конфлікт з Капетінгами.
З цих фактів можна зробити висновок, про те що від середини ХІІ століття існувала співпраця між французькими королями та Папством. Французькі королі одержавши титул «найсвятіших монархів» підтримували Папський престол у суперництві з Англійською державою, у якій ще з часів Норманського завоювання світська влада намагалася поставити під свій контроль церкву. Тобто Рим співпрацював з Капетінгами заради збереження впливу на Англійській території.
Отже, суперництво Англії та Франції у ХІІ – на початку ХІІ століття крім політичних та економічних причин було каталізоване католи
Категорія: Наші праці | Добавив: DFN (10.02.2008) | Автор: Батожний Дмитро
Переглядів: 3775 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.6/12 |

Всього коментарів: 1
1  
почему нету литературы????

Добавляти коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz