МНПТ "Обереги"
Нд, 19.11.2017, 19.54
Меню сайту

Категорії каталогу
Різне [9]
Наші праці [26]

Форма входу

Пошук

Друзі сайту

null

null

Статистика

Наше опитуання
Українські етнічні території: Кубань, Холмщина, Підляшшя, Стародубщина і т.д. мають бути:
Всього відповідей: 235

Головна » Статті » Наші праці

Проблеми та міфи сліпого суспільства
Проблеми та міфи сліпого суспільства

Життя сьогоднішнього суспільства характеризується значною конфліктністю. Конфлікт влади і опозиції, партійних програм, суспільних думок, релігійних течій. Для сучасного українського суспільства характерні суперечки з і без причини. В гривнях чи в євро зберігати заощадження, українською чи російською розмовляти, до якого політичного кольору себе віднести? І коли людина дивиться, чує, читає, словом, черпає інформацію із ЗМІ, то в неї, природно, складається враження, що без обговорення таких важливих проблем просто неможливо обійтися. І лише небагато хто розуміє, що це відверте окозамилювання, яке має на меті забезпечити пересічного споживача інформації будь-чим, але не тим, що його дійсно хвилює.
Влада ніби намагається наштовхнути людей один на одного, щоб під час цих сварок діяти так, як заманеться. От і порушується одна з фундаментальних основ демократичного розвитку—контроль суспільства над владою, її відповідальність за свої вчинки. А кого може контролювати українське суспільство, коли йому насаджують якісь твердження і уподобання? Ним керують, його використовують. В цьому і полягає головна українська проблема—неусвідомлення населенням того, що воно є господарем на цій землі, воно має “замовляти музику” на українських просторах. Що ж ми бачимо натомість? Дешеві міфи роздирають Україну надвоє, начетверо, навосьмеро… на безліч клаптиків, які настільки антагоністичні, що далі нікуди.
Однією з таких поширених побрехеньок є проблема двомовності. Мовляв, є дві України і їм повік не зійтися й не об’єднатися. Бачимо виступи проросійських сил, які своїми діями шкодять не тільки Україні, а й тій частині російського суспільства, яка намагається жити із південно-західними сусідами на рівних, без взаємних звинувачень. Штучно роздувається протистояння “україномовних” Заходу і Півночі і “російськомовних” Сходу і Півдня. І дуже сумно, що багато людей в цих регіонах вірять, що це дійсно величезна проблема і щоб вирішити її, обов’язково треба “підім’яти під себе” протилежну сторону. На Заході вважають, що за Збручем—всі “москалі”, а істинний українець—галичанин, чи, в крайньому разі, волиняк. А на Сході з жахом слухають про сховані автомати “бандьорів” і польське засилля у всіх сферах життя. В нормальної освіченої людини ці вигадки викликають усмішку, хоча сміятись то нема з чого. Найгірше те, що люди дійсно в це вірять, що заважає інтеграції, збільшенню культурних зв’язків між різними історико-етнографічними районами. Хоча, якщо подивитись ближче, то яка проблема ховається у мовному протистоянні? Конституція чітко говорить, що державна мова України—українська. Українська—і тільки. Значить, її треба поважати, шанувати і з-н-а-т-и. Бо як можна поважати країну, громадянином якої ти є, і не знати її мови? Користуйся мовою, якою тобі зручно спілкуватися—російською, татарською, англійською, але не забувай про українську. І коли таке нормальне ставлення, без крайніх закидів, буде переважати у більшості суспільства, то проблема відпаде сама собою. Точніше такої проблеми немає, її роздувають штучно. Звичайно, що жителі Сходу і Заходу, Півночі і Півдня відрізняються між собою, але це природно, і в цивілізованому центрі Європи кожен має це розуміти. Український народ складається з різних специфічних частин, які мають об’єднуватися в єдиний організм. Отже, двомовність—не перешкода для сучасної об’єднаної України.
Наступним міфом є зовнішня політика української держави. Пересічному громадянину сьогодні незрозуміло—куди країна рухається, куди(ЄС чи ЄЕП) вступати, кого підтримувати в міжнародних конфліктах. Тобто нам хочуть втовкмачити, що Україна—об’єкт, а не суб’єкт міжнародної політики, і вона приречена виконувати волю сильних світу цього і бути пішаком на великій шаховій дошці. Але потрібно добре подумати, перш ніж вірити у це твердження. Україна—держава, яка має дуже вигідне географічне положення, розташовується на перетині торгових шляхів, має великі поклади корисних копалин і роботящий народ з багатющою духовною культурою. Природно, в такій ситуації в зовнішній політиці можна жорстко відстоювати свої інтереси. Та натомість чуємо про бажання Росії в Криму та прагнення НАТО реалізовувати свої інтереси в Україні. На жаль, українська еліта не знає елементарного правила зовнішньої політики: “В держави немає постійних друзів чи ворогів, а є постійні інтереси” . Від цієї тези відгонить аморальністю, але інакше в цьому прагматичному світі діяти просто не можна. І головним нашим критерієм мають стати наші національні інтереси, благо українського народу, як це і є в кожній європейській державі. Влада захищає свого громадянина, надає йому перевагу перед іноземцями. В нас це таврується як крайній націоналізм і антидемократичні дії. Отже, інтереси України і її громадян—основний критерій зовнішньої політики.
Ще однією проблемою, яка штучно нагнітається, є проблема єдності церкви. Взагалі-то природно було б, щоб в Україні існувала єдина помісна Церква, що стало б важливим чинником у консолідації суспільства. Це позитивно вплинуло б не тільки формування єдності в державі, а й на розвиток моральних цінностей. Бо занепад усіх суспільних норм викликає щонайменше тривогу. Наркоманія, розпуста, алкоголізм, дитяча безпритульність, засилля ігрових автоматів, деградація нормальних людських відносин—коротенький список проблем, які породжуються падінням моралі чи її відсутностю. Але не обов’язково, що люди стануть добрішими лише при утворенні єдиної Церкви. Звичайно, що ні. Віра є дуже індивідуальною річчю, на відміну від релігійного обряду. І звичайні віруючі не мають нести відповідальність за слова і вчинки своїх церковних ієрархів. А вони, на жаль, дуже часто вдаються до політики, намагаються за допомогою віри маніпулювати людьми, змушувати їх підтримувати певні політичні партії. Але ми чудово знаємо, що такі дії з християнськими цінностями не мають нічого спільного(я вважаю Україну переважно християнською країною, але ні в якому разі не заперечую свободу віросповідання. Бог один, а бар’єри будують люди). Важливим завданням суспільства повинно стати виховання моральних цінностей, бо коли люди будуть мати високий духовний рівень, то така держава обов’язково буде процвітаючою. І Церква, хай вона і не буде єдиною, повинна стати опорою суспільства, її фундаментом. А коли особа свідома, освічена, то вона не ділить людей на греко-католиків і православних, не проклинає віруючих іншого обряду, а намагається ламати мури людського егоїзму. Тобто, релігія має об’єднувати, а не роз’єднувати суспільство.
З екранів телевізорів часто чуємо про потрібність чи непотрібність вступу до різноманітних економічних спільнот. Отже, без публічних сварок політиків різних таборів нам не обійтися? Це найважливіше? В сліпому суспільстві так і думають. Чи, вірніше, не думають взагалі, бо то є трохи марудна і важка справа. Але політики думають… про те, як “запудрити мізки” пересічному громадянину. В нього, “маленького українця”, має скластися враження, що так про нього єдиного влада турбується, що оберігає його добробут від поганих сусідів, які облягають рідну неньку з усіх боків. Та потрібно усвідомити, що такий стан справ вигідний певним політичним колам. Дуже зручно власну бездіяльність чи відверті проколи звалювати на зовнішні обставини. Бо яка влада за всі роки незалежності запропонувала реальну стратегію економічного розвитку на 10, 15, 20 років і почала планомірно її виконувати? Та взагалі розвиток економіки держави має бути незалежним від того, яка політична партія при владі! Але стратегія розвитку з’явиться не тоді, коли прийде харизматичний лідер і скаже, як треба жити. Вона народиться з народженням свідомого суспільства, яке буде контролювати своїх слуг—президентів, прем’єрів, міністрів і депутатів, бо всі вони лише на тимчасовій роботі у роботодавця—українського народу. В економіці для українців головне—встановити чесні правила гри, коли можна бути впевненим у верховенстві закону, а не боятись, що хтось заплатить, де треба і твоя праця буде зведена нанівець. Отже, державна економічна стратегія і прозорі правила гри—запорука піднесення економіки.
У своєму короткому викладі бачення проблем українського суспільства я не претендую на визнання його єдино правильним. Процеси всередині вулика, який ми називаємо Україною, настільки складні і багатогранні, що їх неможливо описати і в десятьох серйозних наукових працях. Але дуже сумно, що ми вважаємо себе центром Європи, великим народом, а не бачимо очевидних речей. Українське суспільство сліпе, а якщо і бачить, то не далі власного носа. Воно має зрозуміти, що воно—господар цієї землі, а не наймит в чужоземного пана; що треба шукати спільні інтереси для всіх громадян держави і не піддаватися на провокації тих сил, які не хочуть прозріння. Суспільство має бути патріотичним, не повинні ми з голодними очима дивитись на Європу чи Росію, чекаючи шматка хліба, бо хто міняє свободу на хліб, в результаті лишається і того, і другого. Треба подивитись під ноги, побачити, якими багатствами володіємо. Треба подивитися вгору, тобто почати гордитися своєю історією і державою. Треба засукати рукави і будувати свій дім, український дім, враховуючи наші специфічні особливості. Але усвідомленням цього суспільством і не пахне.

Категорія: Наші праці | Добавив: Igorisius (07.12.2007) | Автор: Саківський Ігор
Переглядів: 468 | Рейтинг: 5.0/2 |

Всього коментарів: 0
Добавляти коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2017
Хостинг від uCoz